За понад місяць перебування в територіальній громаді військові РФ розстрілювали цивільних, поцілили ракетою в школу, розграбували всі крамниці, селищну раду та старостати. Період із 28 лютого до 2 квітня 2022 року назавжди закарбується в пам’яті мешканців Михайло-Коцюбинської ТГ. Саме стільки часу тривала російська окупація громади. Про безчинства, які творили вороги у їхніх селах, вони розповідатимуть нащадкам. А місцеві діти ніколи не зможуть забути гіркий смак окупаційного хліба.
Біда одна не йде, другу веде
…2022 рік у голови Михайло-Коцюбинської ТГ Ніни Ворох розпочався із сумних подій. Практично одне за одним відійшли в засвіти її батьки. Жінка важко перенесла втрату найрідніших і лише вчилася жити без них у новій реальності. Казала чоловікові, що після двох похоронів їй уже нічого не страшно.
Коли ж на світанку 24 лютого почула вибухи з боку Чернігова, зрозуміла, що помилялась: біди лише починались. А 28 лютого окупанти вже зайшли в громаду. Як згадує моя співрозмовниця, вони з’явились несподівано. Селяни побачили, що по вулиці їде колона ворожої техніки з військовими на броні, і почали бігти від них. «Зустрівши росіян, люди втікали в господарський двір сільради, — розповідає Ніна Ворох. — Зізнаюсь, і я бігла разом із ними. Усі живі люди, і всім страшно помирати. Кілька броньованих машин виїхали на площу й зупинились. З них вийшли військові й почали кричати ламаною українською: “Гдє голова?”. Але ніхто із селян мене не видав. Не виказав мене й місцевий священник, коли ми ще з однією працівницею сільради заскочили в церкву».
— А що це були за військові: росіяни чи буряти? — запитую.
— І ті, й інші. Кого тут тільки за час окупації не було! Одні виїздили, з’являлись нові. Навіть білоруси були, ймовірно, найманці. Вони збирались надовго тут залишились, бо викопали в лісі, за селом, близько двох сотень землянок. У всіх була різна форма. У росіян темно-чорна, як у їхньої нацгвардії. Бурятів можна було пізнати навіть зі спини через низький зріст. Вони зброю волочили по асфальту. І були дуже злі. Але найагресивнішими серед них виявились ті російські солдати, які вже мали бойовий досвід. Вони приїхали на Чернігівщину з Донбасу. Їх навіть свої боялися. При в’їзді в село вони розстріляли чотирьох наших молодих хлопців».
Крали техніку і воювали з вишиванками
Ще кілька місцевих жителів, стверджує Ніна Ворох, безслідно зникли після того, як окупанти почали вриватися в оселі селян. Вони виносили з будинків всю побутову техніку — комп’ютери, холодильники, пральні машини, морозильні камери. Те, що не могли забрати, нищили. Не оминули вандали й селищну раду та старостати. «Забрали в нас ноутбуки, електрочайники, горнятка, навіть сушку для рук із туалету, — каже пані Ніна. — На стінах понавішували фотографій голих дівок. Знайшли в шухляді бланки грамот, якими ми відзначали хороших працівників. Понаписували на них різну гидоту. Ось подивіться, тут одні лайливі слова. Я їх зберегла, хай буде для історії.
А в селі Жукотки, де росіяни розмістили штаб, вони із шафи в приміщенні сільради повикидали всі народні костюми. Потоптались ногами, ще й нужду на них справили. Так вони воювали навіть із вишиванками».
За даними Чернігівської обласної прокуратури, у 2022 році в Михайло-Коцюбинському внаслідок обстрілів було пошкоджено 27 приватних будинків, ферма та школа. Голова громади розповідає, що окупанти ставили свою техніку між житловими будинками й цілі ночі не вимикали двигунів. Відтак місцеві жителі, через постійний гул і небезпеку обстрілів, не мали спокою: «Двигуни ревіли, ми майже не спали, — згадує вона. — Діти куняли на стільчиках. Ми із чоловіком під час вибухів тільки кілька разів спускались у погріб. Якраз тоді розбомбили ліцей, а в нас вилетіли вікна в мансарді. Зазвичай ми просто сиділи в коридорі між двох стін».
На перемовини до окупантів голова пішла сама
Ще більше, ніж постійний гул моторів, за якийсь час мешканцям громади почав дошкуляти голод. Спочатку люди жили на запасах, однак закрутки та картопля в селян швидко закінчувались. А всі десять крамниць у Михайло-Коцюбинському теж розграбували окупанти. І першою, до кого місцеві жителі звернулись по допомогу, була голова ТГ: «Люди просили мене втрутитись і якось вирішити ситуацію. Переконували взяти медиків, дітей і піти до росіян на перемовини. Запропонувати їм вийти з території громади, бо почнеться голод. Якби я була молода й недосвідчена, може, так і зробила б. Але я 27 років в органах місцевого самоврядування! А якби вони раптом почали б у нас стріляти, хто б тоді був у цьому винен? І тоді я відповіла селянам: йду до росіян сама, не буду ховатися!».
Жінка вирішила просити в окупантів дозволу безплатно роздавати людям продукти. Каже, що застосувала всі методи переконання, які знала, і їй таки вдалося вмовити росіян. Але продукти треба було ще десь узяти. І знову ж таки Ніна Ворох вирішила проблему завдяки своєму авторитету. Їй пощастило зв’язатись із директором Михайло-Коцюбинського підприємства із виробництва каш «Добродія». І попри те що на цьому заводі стояли окупанти, очільниці громади із допомогою чоловіків із місцевої самооборони правдами й неправдами вдалося зробити запас круп. Молоком людей забезпечила сільська ферма.
«Увесь цей час у нас були проблеми зі зв’язком та інтернетом, — згадує Ніна Володимирівна. Окупанти його глушили, сигнал то з’являвся, то зникав. Мені вдавалось ловити його пізно вночі. І я раз на кілька днів писала повідомлення в місцеві чати про те, що в нас у громаді відбувається. Переконувала, що невдовзі нас звільнять. Підтримувала людей морально, хоча в самої на душі було тяжко. Але я не мала права пасти духом — знала, що люди надіються на мене».
Найкращий смаколик — хліб
«У перші дні окупації всі були розгублені, — приєднується до розмови адміністраторка місцевого ЦНАПу Тетяна Шпак. Ми із чоловіком почули гул — це йшла колона ворожих танків. Було дуже страшно. Коли починалась стрілянина, мусили ховатись у льох. Потім приїхала Ніна Володимирівна й забрала мене та ще кількох жінок фасувати каші.Тоді вже було не до страху — від нас залежали люди».
Як розповідає пані Тетяна, з видачею молока спочатку виникли проблеми. Хтось спритніший приходив раніше й міг узяти досхочу, іншим не залишалось нічого. Ситуацію вирішили з введенням іменних талонів із печаткою селищної ради. Їх виготовили зі звичайних аркушів офісного білого паперу А4.
Щоранку жінки на 7 годину приходили на територію ферми й до 11 фасували продуктові пайки. У кожен кульок клали пачку крупи, макаронів та цукру.
Працювали за будь-яких умов: навіть коли поруч із корівником ворожий літак скинув бомбу, мусили опанувати себе й закінчити роботу. Роздавали пайки на площі, під дулами автоматів: росіяни контролювали кожен їхній крок. Складною була й ситуація з хлібом: «У нас не вистачало ані борошна, ні дріжджів, не було де пекти, — згадує пані Тетяна. Тому ми просили селян буквально пошкребти по засіках, щоб хліба вистачало хоча б для дітей. Уявіть собі, у громаді 42 населених пункти, і нам доводилось ділити по четвертинці на кожну дитину! І роздавати через день. Вони з’їдали хліб до останньої крихти і вважали його найкращим смаколиком».
А от подачки від окупантів, за словами Тетяни Шпак, горді чернігівці так і не взяли. Коли російські військові привезли «гуманітарку» в зелених кульках із червоними кремлівськими зірками, всю партію за розпорядженням Ніни Ворох місцеві пожежні тихенько спалили в лісі.
Замість букета — пучок зеленої цибулі
Так, 35 днів тривала окупація Михайло-Коцюбинської громади. Коли ж ворожа техніка виїхала і ТГ звільнили військові ЗСУ, зустрічати їх вийшли й дорослі, і малі. Місцеві жителі переконані: цей день назавжди закарбується в пам’яті. А злочини росіян не забудуть і не пробачать.
«Свого часу ми дуже дивувались, коли наші бабусі постійно згадували війну, — каже начальниця відділу місцевого ЦНАПу Світлана Притиковська.
Тепер розумію — цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже близько трьох років із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків. А я і донині згадую, як діти до останньої крихти з’їдали свою пайку хліба. Впевнена, що й вони це не забудуть».
Зауважую, що на всіх вікнах у ЦНАПі, попри холодну пору року, буяють кімнатні квіти. Ще розкішнішу колекцію вазонів помічаю в кабінеті голови Михайло-Коцюбинської громади. «Це в нас квітотерапія, ми так відновлюємо своє ментальне здоров’я, — пояснює Ніна Ворох. Я перед окупацією зібрала розкішну колекцію орхідей, бо давно захоплююсь їх вирощуванням.
Але вона загинула, коли селищну раду зайняли росіяни. І було так боляче. Знаючи моє захоплення рослинами, один місцевий депутат на 8 березня подарував мені… пучок зеленої цибулі. В окупації це був і справді безцінний подарунок! А свою колекцію орхідей я тепер відроджую. Бо життя триває.
Авторка тексту, фото: Людмила Приймачук
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
