Повернення додому може стати не меншим викликом, аніж сама війна. На зміну чітким бойовим завданням приходять сотні нових «як»: як повернутися до звичного життя, знайти роботу, налагодити зв’язок із рідними, подолати наслідки травматичних подій, стати не менш корисним суспільству тут, у тилу, аніж колись на полі бою.
Маяк поспілкувався з психологинею, яка працює з військовими, Оксаною Гоняйло, про те, як допомогти ветеранам інтегруватися в цивільне життя, гармонізувати стосунки та знайти нові можливості для самореалізації.
Як ви обрали професію психолога? Що саме спонукало вас працювати з військовими та їхніми родинами?
До професії психолога я йшла досить довго. Із кожним роком роботи зростали не лише мої професійні навички, а й суто людські, як-от терпіння, вміння слухати та відчувати емпатію. Я зрозуміла, що можу, а найголовніше — хочу бути корисною. Спершу почала працювати з цивільними, та згодом відчула, що цього не достатньо. Так я долучилася до кількох благодійних організацій, зокрема спрямованих на роботу з дітьми. А далі було повномасштабне вторгнення, яке змінило все.
Загалом людина має три реакції на стрес. Перша — це бігти. Друга — завмирати в очікуванні того, що буде далі. Третя — діяти. Інколи ці реакції чергуються, змушуючи людину пройти всі три етапи. Приблизно так було й у моєму випадку. Після трьох місяців, проведених разом із донькою за кордоном, я зрозуміла, що мені необхідно щось робити. Негайно. Так, наприкінці 2022 року я долучилася до організації «Ярміз», що працює з родинами військових, і почала проводити групи підтримки для жінок, які чекають. Пізніше, у травні 2023, приєдналася до команди військової школи «Боривітер» яка працює безпосередньо з військовими. Разом з іншими фахівцями психоедукаційної групи ми почали їздити до різних підрозділів і знайомити військових із такою темою, як бойовий стрес, розповідати, як опанувати себе та допомогти побратиму тоді, коли ти переживаєш сильні травматичні емоції. Згодом до цього додалася робота з психологічного відновлення наших бійців.
Які запити є найпоширенішими?
Левова частка моїх клієнтів — це жінки, які чекають або дочекалися своїх близьких. Їхній головний запит — як пережити розлуку та лишитися сильною в тих обставинах та викликах, що лягли на їхні плечі. Друге питання за популярністю – підтримка зв’язку на відстані та пошуки точок дотику. Серед пацієнтів-військових переважає тема суспільної реінтеграції, а також способи пережити негативний і травматичний досвід війни разом із усіма його наслідками.
Як підготуватися до повернення військового? Які теми чи дії є табуйованими, принаймні протягом періоду адаптації?
Людська психіка надзвичайно гнучка. Ми дуже сильні, навіть якщо інколи нам так не здається. Саме тому когось бойовий досвід робить лише міцнішим, а когось, на жаль, ламає. За світовою статистикою, 30 % військових матимуть ПТСР та потребуватимуть кваліфікованої допомоги. Іншим 70-ти — необхідно просто надати час адаптуватися, прожити та пережити цей досвід. На цьому шляху адаптації варто уникати докучливих питань на кшталт: «Як воно там було?», «Чи вбивав ти когось?», «Чому такий тихий?» тощо. Протягом перших двох тижнів після повернення відбувається активне опрацювання пережитого досвіду, що може супроводжуватись жахливими сновидіннями, змінами настрою, апатичністю та відлюдькуватістю. У цей період важливо дати людині можливість стишитися, просто бути поруч, не залучаючи до небажаних активностей.
Трішки згодом можна запитати: «Як саме я можу тебе підтримати?». Ця, здавалося б, проста фраза продемонструє вашу небайдужість і готовність пройти цей шлях разом. Якщо ж ви маєте якісь сумніви чи внутрішні конфлікти, не бійтеся звертатися до громадських організацій, які спеціалізуються на комунікації, зокрема «Ярміз», що працює з родинами військових. Головне — не лишатися в тяжкий момент наодинці, адже не маючи власного ресурсу, ви не допоможете близьким, які цього потребують.
Як м’яко, але наполегливо переконати військового звернутися до психолога?
Передусім необхідно встановити довірливий контакт. Кожна жінка, партнерка знає свого чоловіка краще, ніж найпрофесійніший психолог. Варто бути пильними та вчасно помічати тривожні дзвіночки.
Водночас не треба заманювати людину в кабінет хитрощами. Військові мають добре розвинену інтуїцію, легко зчитують брехню, відповідно, пряма розмова буде найкращим варіантом. На своєму досвіді переконалася, що більшість бійців дуже просунуті в цьому питанні, вміють просити та приймати допомогу. Проте, на жаль, у нашій країні все ще присутня певна стигматизація проблем із ментальним здоров’ям, коли людей, що звертаються до психологів або психіатрів, вважають божевільними чи хворими. Якщо ви зіткнулися саме з такою відповіддю, запропонуйте піти до невролога. Якщо навіть цей варіант не працює, ініціюйте розмову з побратимом або командиром підрозділу — людиною, що має безперечний авторитет в очах вашого чоловіка. «Щось ти, старий, на себе не схожий, твоя родина занепокоєна. Ось я нещодавно до класного дока звертався…» — бодай якась із таких фраз обов’язково спрацює.
Як правильно підтримати людину з інвалідністю або тяжкими травмами?
По-перше, спілкуючись із такими людьми, ніколи не кажіть, що ви їх розумієте. Це фраза-тригер, адже ви ніколи не зможете повністю усвідомити, що вони відчувають. Натомість скажіть: «Я хочу тебе зрозуміти». Спробуйте поговорити на нейтральну тему: про погоду, плани на вечерю, спільних друзів тощо. Запропонуйте побутову допомогу, якщо вона дійсно потрібна.
Згадайте про хобі та захоплення своєї близької людини, займіться чимось, що не пригнічує, а дарує ресурс. Робіть це максимально обачно, зважаючи на той факт, що деякі активності можуть бути недоступними після отримання певних ушкоджень. І найголовніше — не втрачайте здатність бачити передусім людину, а не лише її травму.
Як змінюється ідентичність військового після повернення? Деякі з них відчувають себе «зайвими» в цивільному житті, не можуть віднайти новий сенс чи місію, вважають, що їхнє «справжнє життя» залишилося на фронті. Як цьому зарадити?
Необхідно донести своєму партнеру таку правдиву, але часто складну для його усвідомлення річ: ти зробив свій вагомий внесок. Якщо ж він відчуває, що його боротьба ще не скінчена, варто запропонувати діяльність, максимально наближену до фронту.
Нещодавно я консультувала військового, якому довелося звільнитися через серйозні проблеми з серцем. Лікарі сказали, що воно може зупинитися будь-якої миті, прямісінько на полі бою. Він дослухався, демобілізувався, але при цьому відчував велику провину. Поспілкувавшись із ним, ми знайшли оптимальне рішення — волонтерство. Зараз мій пацієнт активно допомагає своєму підрозділу, збирає продовольство, відвозить його побратимам на позиції та навіть займається розмінуванням.
Вихід є завжди, і варіантів вистачає. Так, бойовий досвід дозволяє вам стати першокласним інструктором. У військовій школі «Боривітер» створено аж 12 напрямків інструктажу — від психології та картографії до управління літаками й дронами. Тому відчуття провини можна і потрібно пропрацьовувати, зокрема віднаходячи нові кар’єрні можливості.
Якщо війна стала своєрідним адреналіновим наркотиком, як віднайти аутлет енергії в тилу?
Якщо не заглиблюватись в нейрофізіологічні властивості й реакції мозку, то так, адреналінова залежність існує. Варіантів вивільнення емоцій безліч. Один із моїх клієнтів нещодавно розповів, що чекає на весну, аби ганяти на своєму мотоциклі. Він задовольняє свою потребу в адреналіні в такий спосіб. Не можна сказати, що це добре чи погано — просто так є. Ще до війни багато людей захоплювалися екстремальними видами спорту, ходили в небезпечні походи, підкорювали гірські вершини тощо. Тому, якщо є така фізична є можливість, то чом би й ні. Якщо ж здоров’я не дозволяє братися за активну фізичну діяльність, є доволі популярна альтернатива — комп’ютерні ігри. В окулярах віртуальної реальності чи без них — це чудовий симулятор адреналінового сплеску.
Які найпоширеніші прояви ПТСР? Як правильно реагувати на них?
Симптоми ПТСР є досить комплексними. Я назву найголовніші, проте важливо диференціювати їх від інших розладів, адже вони дуже схожі. Почнімо з того, що діагноз ПТСР має право ставити лише психіатр. Психолог може тільки направити свого клієнта до психіатра з підозрою на ПТСР.
Флешбек відбувається тоді, коли військовий, знаходячись у порівняно безпечному просторі, бачить образ, чує звук, відчуває запах, що нагадує йому про травматичні події минулого. Саме тому не можна торкатися бійця без його дозволу, підбігати зненацька, кричати та робити різкі рухи. Цей тригер підіймає на поверхню негативні спогади, змушуючи його почуватися так само, як на полі бою. Спіймавши флешбек, людина може проявляти агресію, а оговтавшись, навіть не згадати про свій стан.
На щастя, ПТСР успішно пропрацьовується, і саме це необхідно донести військовому. До того ж із цього стану можна вийти своєю кращою версію, а точніше — пройти через посттравматичне зростання. Отже, ПТСР — це не вирок. Він може стати початком чогось нового в твоєму житті, приводом для самоповаги та способом прийняття своєї нової ролі.
Чи варто розповідати дітям, через що пройшов їхній батько/мати на війні? Як правильно це робити?
Дітям до 4 років нічого пояснювати не варто, просто тому що в них подібних питань не виникає. Вони з нетерпінням чекатимуть на татка з подарунком, не питаючи зайвого. Достатньо сказати, що тато поїхав у відрядження, така в нього робота.
Дітям 5-9 років можна частково розповісти правду. Сказати, що тато дуже сміливий, він герой, він робить важливу для нас усіх справу. Водночас не варто давати порожніх обіцянок і вказувати конкретні терміни, коли він повернеться.
Підліткам можна й навіть варто розповідати трохи більше, адже вони прекрасно розпізнають фальш, без проблем можуть знайти інформацію про батька в інтернеті, навіть якщо він нічого не публікує у свої соцмережах. Саме тому важливо сказати дитині правду й встановити довірливий зв’язок, адже її підтримка знадобиться як вам, так і вашому партнеру під час повернення та реінтеграції.
Якщо ви помічаєте в дитини проблеми з самопочуттям або підвищену нервозність, обов’язково зверніться до громадських організацій, які надають кваліфіковану та абсолютно безкоштовну допомогу родинам військових.
Як подружжю відновлювати гармонійні стосунки, якщо після повернення військового емоційна дистанція стала дуже великою, а коло спільних тем суттєво звузилося?
Щоб стосунки не доводилося відновлювати, важливо їх профілактувати. Організація «Ярміз» створила так звані групи підтримки для жінок, які чекають на своїх чоловіків. Там ми навчаємо їх підтримувати зв’язок зі своїми коханими попри обставини та відстань.
Наші жінки навіть вдалися до спільного приготування їжі через відеозв’язок: чоловік — в окопі, а вона – у себе на кухні.
Інформуйте своїх коханих про успіхи ваших дітей, знімайте їхні заняття та гуртки, щоб чоловік мав змогу прожити ці миті разом із сином чи донькою бодай віртуально. Виявляйте щирий інтерес до дрібниць: поцікавтеся, що він сьогодні їв, обміняйтеся фотографіями вечірнього неба тощо. Не бійтеся додавати до посилок якісь милі елементи: замовляйте шеврони з кастомізованими нашивками, які нагадуватимуть про важливі для вас речі, надсилайте дитячі іграшки, що стануть найпотужнішим оберегом для захисника. Щоразу, коли чоловік бачитиме цей брелочок або звірятко, він згадуватиме про вас, про те, що на нього чекають.
Як м’яко й тактовно допомогти військовому повернутися до звичних гігієнічних процедур?
Спершу необхідно перечекати період адаптації. Якщо він затягується, скажіть про це прямо. Якщо партнер хоче до вас у ліжко, готовий до близькості або просто прагне обіймів, запропонуйте трішки підготуватися до цього. Скажіть, як сильно ви чекали на момент, коли нарешті опинитеся поряд. Продемонструйте необхідність гігієни власним прикладом: скажіть, що зараз підете в душ, щоб змити з себе втому після робочого дня, і попросіть зробити те ж саме. Якщо діяти делікатно, чемно та відкрито, жодних образ бути не має.
Як допомогти військовому налагодити нормальні харчові звички та режим сну?
Розлад харчової поведінки можна розглядати в контексті багатьох порушень. Так, він є одним із найпоширеніших симптомів депресії. Якщо людина їсть дуже багато, це може свідчити про тривожний розлад. Якщо ж вона відмовляється від їжі — є ймовірність посттравматичного стресового розладу. Коли ці проблеми супроводжуються низкою інших, варто обов’язково звернутися до фахівця. Якщо ж зміни торкнулися лише харчових звичок людини, ми даємо їй час перелаштуватися. Перебуваючи на фронті, можна справді звикнути харчуватися вночі або з’їдати забагато, бо невідомо, коли ще з’явиться можливість перекусити. У більшості випадків харчова реадаптація проходить доволі швидко і природно. Що потрібно від партнерки?
Як психологи дають раду накопиченому негативному досвіду та повертають внутрішній ресурс? Чи маєте ви власного психолога?
У мене є якість, яка допомагає мені як у роботі, так і в житті, — я ніколи не фокусувалася на травматичних моментах. Я дуже швидко переключаюся. Неможливо кожен раз пропускати чужий біль через себе, лишаючись цілісним і психічно здоровим. Саме тому, ми часто можемо спостерігати вигорання недосвідчених волонтерів та психологів-початківців, які працюють із високотравматичними ситуаціями. Баланс емпатії та стриманості приходить із досвідом.
Проте навіть зараз бувають ситуації, коли я не певна в тому, як реагувати на деякі питання, і звертаюся за порадою до свого психолога або супервізора. Ми маємо групові зустрічі, де можемо обговорити те, що нас зачепило, перевірити на собі ефективність певних терапевтичних підходів, навіть просто підтримати одне одного. Так ми відновлюємо власний ресурс, щоб ділитися ним із клієнтами.
Насправді один із найголовніших скілів психолога — навчитися залишати ситуацію в кабінеті, закривати двері до нього і йти далі жити своє життя. Це дуже складно, але можливо. І коли ми цього навчаємося, нам стає простіше.
Яка історія або випадок найбільше вплинули на вас і дала відчути, що робота з військовими — для вас?
Їх декілька, але переповім той, що спав на думку першим.
Одного разу ми були на полігоні, де працювали з особовим складом. Це була змішана група, тобто частина людей мала бойовий досвід, інші ж були новобранцями та проходили психологічну підготовку, перш ніж вирушити на фронт. Якось ми заговорили на тему провини. Я розповідала, як її пропрацювати, які техніки є найбільш помічними, пояснювала, що таке «пиріг провини» тощо. Поруч сидів 56-річний військовий, було помітно, що ця тема хвилює його, навіть один із побратимів штовхнув його зі словами: «О, тобі це треба».
Після закінчення першої частини тренінгу ми всі йшли на обід, який, зважаючи на польові умови, дуже згуртовує. І ось цей військовий наважився підійти, і ми почали розмовляти. Він сказав, що хоче поділитися зі мною однією ситуацією. Десять років тому, ще під час АТО, він брав участь у бою разом зі своїм близьким побратимом. Так сталося, що ворожий снаряд вразив танк, всередині якого перебував його товариш. Самого військового відкинуло вибуховою хвилею, і його майже відразу евакуювали. Потім він дізнався, що його побратим таки виліз із танка, але не встиг відповзти й загинув від займання. Десять років мій новий знайомий носив у собі провину, картаючи себе за те, що не підбіг і не спробував його відтягнути. Можливо, якби він надав йому якусь допомогу, той би вижив.
У мене було близько 15 хвилин, щоб максимально підтримати цю людину, спробувати змістити його увагу з того, що він не зробив, на те, що він робить до сьогодні. Думаю, мені це частково вдалося. Знаєте, наша робота відбувається і в кабінетах, і в їдяльнях, і на перекурах. Вона може тривати 10 або 15 хвилин, але ті слова, які ти скажеш цьому військовому, можуть реально змінити його життя.
Навіть через 10 років після тієї трагедії цей чоловік робить надзвичайно багато: спілкується з сім’єю побратима, допомагає його дружині, фінансово підтримує дітей, постійно приїздить на могилу товариша. І коли я сказала йому, що ніхто не знає, чи зміг би він допомогти другові тоді біля танку, і чи лишився б сам після цього живим, він справді задумався. Потім я запитала його: «А чи потрібні ви свої сім’ї?» Він сказав: «Так». У нього частково відбувся процес прийняття цієї ситуації — принаймні наскільки це можливо. І він чи не вперше усвідомив, наскільки багато робить для сім’ї побратима.
На цьому наша розмова закінчилась за браком часу, і так, на жаль, часто буває. Але я тоді зрозуміла, що дуже важливо робити все, що ти можеш. За ті 15 хвилин я пересвідчилася, що ми на своєму місці, що ми маємо там бути. Це йде від моєї душі і з дуже великою вдячністю до військових за те, що вони роблять.
Авторка: Анна Лисенко
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
