У перші дні повномасштабного вторгнення росії, коли в думках мільйонів українців панували розгубленість і страх, у Дніпрі народилась ініціатива, що перетворилася на великий волонтерський рух. Проєкт «Швейна рота» розпочався із простого запиту на пошив балаклав. Сьогодні — це мережа з понад 30 підрозділів в Україні, Європі та Північній Америці, учасники якої вже пошили понад 100 тисяч одиниць адаптивного одягу для поранених військових.
Принесли атлас та шифон, а був потрібен теплий фліс хакі
Ксенія Самойлич за освітою — інженер-геолог. Свого часу вона закінчила швейні курси, де познайомилася з фінансисткою Мариною Пальченко. Жінки із задоволенням шили одяг для себе та своїх рідних, не здогадуючись, що згодом ці навички їм знадобляться зовсім для іншої справи.
«Коли почалася велика війна, я одразу вирішила, що з Дніпра не поїду, згадує Ксенія Самойлич. — Водночас просто сидіти вдома та слідкувати за новинами було нестерпно».
27 лютого 2022, коли Марина написала в чаті курсів шиття: «Дівчата, треба пошити балаклави для хлопців із тероборони Дніпра», дії не забарилися.
«Ми схопили свої машинки, тканину — і вперед. Хтось приносив рожеву, хтось білу, був там шифон, атлас. А виявилось, що треба теплий фліс і колір хакі. Але де ж його стільки взяти? Магазини тканин тоді були зачинені, люди роз’їжджалися. Дівчата так само сиділи просто на валізах і думали — їхати чи не їхати. Наступного дня ми принесли у звичайний офіс дніпровської ІТ-компанії власні швейні машинки й оверлоки та запустили «Швейну роту», щоб шити балаклави. Викрійки знайшли в інтернеті, волонтери безкоштовно роздавали вироби нашим захисникам. Тканину перший місяць купляли хлопці-айтівці, які надали нам приміщення. Наш рекорд — 498 балаклав за один день, і це на звичайних домашніх машинках! З квітня 2022 року, ми перейшли на самостійне забезпечення, тканини надсилали підписники з Дніпра та інших міст. Тоді ми взагалі не знали, що можна збирати донати, що таке «банка», і чи взагалі нас хтось підтримає».
ІТ-компанія допомогла створити вебсайт
Ініціатива стрімко зростала, уже незабаром дівчата почали шити білизну — як звичайну, так і термо. Лекал не було, їх добували, як могли. В одному зі швейних цехів знайшлись лекала термобілизни, у викладачки зі швейних курсів — лекала спіднього. Але багато чого доводилося робити власними силами, у тому числі й вигадувати моделі. Наприклад, виявилося, що викройок для жіночого одягу в інтернеті — купа, а ось саме чоловічих катма: це була величезна проблема.
«Швейні машинки збирали, як то кажуть, з миру по нитці — часто їх віддавали ті, хто виїжджали закордон, або дарували підприємці. Зараз дехто з кравчинь уже змінив четверту чи п’яту машинку. Коли вони ламаються, майстри зазвичай кажуть: «Ну що ти від неї хочеш, ти можеш працювати по 12 годин на день, а машинка не може, бо є зносостійкість».
До «Швейної роти» почали долучатися кравчині з інших міст України. Спочатку вдалі викройки перемальовували та відправляли «Новою поштою», але доставка обходилась дорого. Із часом зрозуміли, що набагато простіше буде відцифровувати лекала та відправляти їх в PDF форматі, зручному для друку на домашньому принтері, у спільні чати. Якщо в якомусь місті кравчинь-волонтерок ставало понад двоє чи троє, вони об’єднувалися між собою і починали шукати приміщення, у якому можна працювати, збирали донати, щоб купити тканину. Зберігати весь готовий одяг у себе в Дніпрі було страшно через постійну загрозу прильотів. Тому вирішили, що краще відправляти готовий одяг одразу ж за потребами. Для цього на сайті «Швейної роти» є гугл-форма, де бійці, поранені, а також їхні рідні можуть заповнити її, зробивши замовлення.
Також на сайті, який розробила ІТ-компанія SoftServe спільно зі студентами НТУ «Дніпровська політехніка» в межах хакатону Академії SoftServe, можна знайти лекала та відео з детальними майстеркласами та відеоуроками для тих, хто бажає долучитися до проєкту. А ще тут є посилання на банку для донатів. Весь одяг майстрині шиють безоплатно.
Адаптивний одяг є дуже затребуваним на всіх напрямках
Із часом, асортимент того, що могла пошити «Швейна рота», збільшувався. Досить швидко прийшло розуміння, що дуже затребуваним є одяг для поранених захисників — його кравчині називають кіберодягом. Уперше шити речі для тих, хто отримав травми, спонукав запит із Дніпровського шпиталю — просили спіднє на зав’язках. Кравчині пошили його із тканини, на яку задонатили дніпряни.
Марина волонтерила в госпіталі Дніпра у 2014–2015 роках, тож ще тоді перешивала одяг захисників в адаптивний. Після того як їхня підписниця, Ірина Богданова, зібрала 5000 гривень, майстрині мали за що придбати тканину для пошиття. Марина та Ксенія побачили, що збори є можливими, і відкрили перший збір на велику спільну закупівлю тканини — 200 метрів, а далі ще й ще. Збір «Поділись теплом» є постійним упродовж вже трьох років. Адаптивний одяг є специфічним і дуже варіативним, бо фасон залежить від характеру поранення. У цьому волонтеркам довелося подолати складний шлях та набути власний досвід, щоб нарешті розробити найзручніші моделі.
«Візьмемо, до прикладу, адаптивні шкарпетки, — вводить в курс справи пані Ксенія. Якщо в пораненого на нозі встановлений великий, довгий апарат зовнішньої фіксації, то це один розмір, якщо ж пристрій знаходиться тільки в нижній частині ноги, то інший. Це шкарпетки на гудзиках, які розстібаються по центру. А взагалі бувають із різними застібками, бо всім по-різному ставлять апарати, є дуже багато варіацій. Тому ми намагаємося максимально підлаштуватися під запити. Адаптивні шкарпетки в’яжуть майстрині підрозділу «Містер Шкарпета».
Поступово кравчині розробили десятки моделей одягу — для тих, у кого встановлені апарати на руках та ногах. Якщо в бійця поранені руки, йому надсилають адаптивні футболки та кофти на липучках або на кнопках, якщо ноги, то адаптивне спіднє, шорти, штани та шкарпетки. Також докладають торбинку-наплічник для особистих речей та подушку-кісточку, щоби було зручніше спати.
Окрема історія — поява адаптивного худі. Зараз у хабі його можна побачити на манекені на ім’я Орест, який майстриням подарували військові.
«Ми тоді шили в дуже холодному приміщенні, а в мене теплого одягу майже не було, — розповідає Ксенія Самойлич. Бо перед війною я працювала в теплому офісі, а тепер у холоді — через це ми всі почали хворіти. Тоді я подумала: треба пошити собі худі. Пошила і зрозуміла, що хлопцям на фронті теж таке потрібно, у тому числі й пораненим. Бо це дуже тепла річ, до того ж вона зручна, з капюшоном, який заміняє шапку при пораненні голови. А в нас уже тоді були лекала для кіберкофти. Тож ми орієнтувалися на ту ширину рукавів, а ще придумали, як саме кіберхуді має розстібатися. Зараз шиємо худі, з вересня по травень вони є дуже актуальними».
Наразі «Швейна рота» відшиває одяг у трьох розмірах — S, L та XХL, бо запити бувають на хлопців і дівчат різного розміру. Є запити для тих, хто має складні апарати, ампутації ніг або рук, а також на весільний та святковий одяг.
Водночас бувають і такі випадки, коли кравчині по декілька років поспіль «ведуть» одного й того самого пораненого. Він лікується в різних шпиталях, стан його здоров’я змінюється, а разом із ним змінюються і потреби. Про це він повідомляє кравчиням — вони реагують на запити.
Дуже часто в бійців згоряють речі на позиціях, а поїхати в магазин та купити нові просто немає можливості. Рідним вони про таке часто не розповідають. Один із крайніх запитів був саме таким. Захисники, які лікувались в опіковому відділенні, попросили звичайний військовий одяг, щоб їм було в чому виходити на вулицю. На військовому одязі зараз спеціалізується «Швейна рота» з Нікополя — це виховательки дитячих садочків, які навчились шити форму, убакси (спеціальні тактичні сорочки.— Авт.), термобілизну як для захисників так і для захисниць.
Окрім адресних та індивідуальних запитів, майстрині разово або на постійній основі співпрацюють із волонтерами та медиками більш як 90 стабілізаційних пунктів, шпиталів та лікарень по всій території України та закордоном. Це, до прикладу, реабілітаційні центри у Швеції та Німеччині, де лікуються наші воїни. Коли волонтери з певного шпиталю готуються зустріти евакуаційний потяг або автобус, де буде багато поранених і треба одягнути всіх одразу, вони заповнюють гугл-форму з приблизною кількістю та найменуванням одягу. Тоді підрозділи «Швейної роти» координуються між собою і відправляють те, що мають із готових позицій одягу. Формуються посилки з речами, які волонтери потім роздають військовим.
Згодом «Швейна рота» почала створювати адаптивний одяг не тільки для чоловіків, а і для жінок. А також для дітей, які, хоча й не на полі бою, але теж отримують поранення. Першим маленьким клієнтом був поранений восьмирічний хлопчик, якого збила машина. Він рік провів зі спеціальним апаратом, тож звичайний одяг носити не міг. Із вдячністю до кравчинь його мама Леся намалювала листівку. Поступово обмін листівками між майстринями став традицією — підтримується і досі.
Уся надія на волонтерів
Сьогодні до «Швейної роти» долучено більше 800 майстринь зі всього світу. Підрозділи ініціативи діють у Дніпрі, Києві, Львові, Житомирі, Харкові, Полтаві, Тернополі, Бобринці, Нікополі, Вінниці, Одесі, Ременеві, Луцьку, Рівному, Слобожанському. А ще — у Канаді (Торонто, Ванкувер), Німеччині, Данії, Польщі, Великій Британії та інших країнах. Тканину для волонтерок в Україні закуповують завдяки донатам на банку «Поділись теплом» (банка «Швейна рота»), а також самостійним зборам підрозділів, потім розсилають її по українських містах.
За кордоном кравчині зазвичай купують тканину самі, організовуючи особисті збори коштів чи благодійні ярмарки, крім майстринь зі Швейцарії. У цій країні тканина дуже дорога, тож вони отримують її з України вже розкроєною. Крім тканини, треба знайти місце, де ти можеш розкроїти великий рулон тканини, і до того ж мати розкрійний ніж.
У дніпрянок такий ніж теж з’явився не одразу — спочатку вони різали товсту тканину звичайними ножицями. Від них пальці швидко стиралися до крові, і Ксенія з Мариною були змушені чекати, поки вони загояться. Так продовжувалося доти, доки чоловік Марини на її прохання не подарував їй на день народження розкрійний ніж. Відтоді кроїти тканину стало значно легше.
Крім безпосередньо одягу, кравчині шиють головні убори, пледи для евакуації, торбинки для зберігання документів та особистих речей, зручні непромокальні «піддупники», подушки, валики, щоби полегшити біль, та багато іншого. До кожного виробу додається спеціальна етикетка з його назвою, розміром та QR-кодом, відсканувавши який можна безоплатно дозамовити потрібні речі. Багато хто зі «Швейної роти» не тільки шиє одяг, а й особисто відвідує поранених у шпиталях. Приносять їм засоби гігієни та смаколики, допомагають поновити документи, сім-карти для телефонів та банківські картки, придбати ліки. Та і просто поспілкуватись, підтримати.
«Дуже часто волонтери розповідають нам, що в той момент, коли хлопці бачать білизну, яку ми пошили, вони перший раз після поранення посміхаються, — ділиться Ксенія Самойлич. Часто просять продовжувати шити кольорові труси. А як тільки у військових заживають рани або їм встановлюють протези, вони намагаються носити звичайний одяг. Не хочуть відрізнятися від інших, коли підуть у магазин чи в кафе на каву, щоб не чути слова співчуття. Тому ми намагаємось робити так, щоб зовнішній вид адаптивних штанів або кофтинок нічим не відрізнявся від звичайного одягу».
Запити на одяг для військових на всіх напрямках залишаються величезними в усіх містах України, де вони проходять лікування та реабілітацію. Нещодавно дніпровські кравчині їздили на зустріч у Державну агенцію оборонних закупівель. Там тільки планують шити адаптивний одяг, уже зробили майку, футболку, кофти на холодну пору року, шорти і штани. Але поки що немає ані теплих кофт, ані спідньої білизни, ані жіночого одягу, ані шкарпеток, які дійсно можливо буде одягнути при пораненні. Тож уся надія на волонтерів, які не шкодують заради головної справи свого життя ані часу, ані грошей. Більшість координаторок цієї ініціативи покинули основну роботу й займаються виключно «Швейною ротою». Це можливо завдяки підтримці їхніх родин, які взяли на себе забезпечення матеріальними потребами. Майстрині-волонтерки відшивають адаптивний одяг у час, вільний від основної роботи та домашніх справ.
«На відміну від держави, ми навчилися дуже швидко реагувати на різноманітні запити, — підсумовує пані Ксенія. До прикладу, одного разу дівчата з Нікополя, який постійно перебуває під обстрілами ворога, пошили для пораненого на ім’я Олексій весільні штани з італійської шерсті. Дуже красиві. У хлопця була ампутація однієї ноги, а на другій встановлений апарат зовнішньої фіксації, тож завдання було непросте. Штани вийшли чудові, Олексій одружився і поїхав далі лікуватися.
Але підтримка держави все ж таки дуже потрібна й необхідна на всіх етапах евакуації, лікування та реабілітації поранених.
На сайті «Швейної роти» зазначено, що її учасники пошили більше 100 тисяч одиниць, хоча насправді, за словами Ксенії Самойлич, ця цифра в три-чотири рази більша. Одна майстриня, якщо вона постійно займається волонтерською діяльністю, за рік може пошити приблизно тисячу виробів. До речі, далеко не всі кравчині беруться за пошиття речей для поранених. Багато для кого це важко робити з психологічної точки зору. Та окрім адаптивного одягу в майстринь ще багато запитів, наприклад, створювати подушки чи торбинки, тож долучатися може кожна. За словами пані Ксенії, коли ти бачиш пораненого, який лежить фактично голий і йому нема в чому вийти на вулицю і подихати весною, це дуже мотивує шити саме кіберодяг.
Британець-волонтер
Девід Майкл Чаттертон — один із тих іноземців, які долучилися до «Швейної роти». Він — дипломований інженер-електрик, живе у Вінчестері, на півдні Англії. Девід не професійний кравець, але завжди цікавився механікою швейних машин. Зберіг машинку Singer з ножним приводом, на якій шила ще його прапрабабуся, коли її чоловік повернувся з Першої світової війни пораненим. Тоді вона взялася за шиття, щоби підтримати родину.
У місцевому коледжі шостого рівня є підрозділ для дорослих, де Девід пройшов чимало різних курсів. Зокрема й кілька присвячених шиттю. Саме через співробітницю цих курсів британець познайомився з Ольгою Котт — українкою, яка вже 18 років живе в Британії. Вона якраз шукала волонтерів для пошиття адаптивного одягу. Девід одразу вирішив доєднатись до волонтерів. Каже, що два з половиною роки воює разом з українцями своєю швейною машинкою. А ще він носить вишиванку, грає на сопілці, любить пиріжки та борщ: навіть сам почав його готувати. Українські волонтери в Англії планують залучити афганський швейний клуб на пошиття адаптивного одягу. Девід буде навчати кравців.
«Оскільки в мене є оверлок, мені зручно прошивати внутрішні шви одягу, — розповідає Девід Чаттертон. Відтоді я перейшов на модель з автоматичним заправленням ниток, а також придбав набагато кращу швейну машину Juki, яка дає змогу швидко і якісно шити. Я можу з легкістю пошити чотири пари штанів за день. Потім передаю їх Ользі Котт, яка надсилає ці речі туди, де вони найбільше потрібні — в Україну. Я захоплююсь мужністю українців, які чинять опір російській агресії — без цього Росія вже намагалася б вторгнутися в західний світ. Хочу звернутись до українських чоловіків та жінок. Я надзвичайно захоплююсь вашою мужністю і впевнений, що ви обов’язково переможете. Для мене велика честь мати змогу зробити хоч щось для поранених героїв. Щиро бажаю їм якнайшвидшого одужання».
Авторка: Юліанна Кокошко
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
Фото авторки, з архіву «Швейної роти» та героїв публікації.
