Наповнений людською метушнею та повітряними тривогами осінній Київ дихає першими заморозками. Але щойно переступаєш поріг Музею історії міста Києва, як потрапляєш у зовсім інший вимір. Простір, де звучить тиха музика, світло переливається на полотнах… А у дзеркалах можна побачити не тільки своє власне відображення, а й постать Митця — адже саме тут до 9 листопада триває виставка «Іван Марчук. Пробудження». Це ретроспектива легендарного українського художника Івана Марчука, який увійшов до списку «100 геніїв сучасності» за версією The Daily Telegraph. А ще він є народним художником України, лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Два зали — дві грані творчості
«Іван Марчук. Пробудження» — це не просто експозиція, а цілісний світ, де поруч із картинами живе пам’ять, музика, мрії, сни й історія України. Виставка розгорнута у двох залах. Перший — камерний, із майже інтимним затемненням, сповнений дзеркал та тихих рефлексій. Другий — світлий, з пташиним співом і чарівними, навіть магічними пейзажами. Між ними знаходиться своєрідний тунель-витинанка, створений за мотивами картин митця.
Однією з авторів є Таміла Калитенко — завідувачка відділу науково-виставкової роботи музею, кураторка цієї виставки.
Саме вона проводить для мене міні-екскурсію, яка більш схожа на захопливу подорож. Акценти пані Таміла робить на найбільш знакових роботах митця.
Перший зал знайомить із двома ранніми циклами Івана Марчука — «Голос моєї душі» та «Цвітіння». Вони ніби відображають внутрішній світ митця: сновидіння, символи, дитячі спогади. За словами пані Таміли, загалом нині відомо про понад 15 циклів робіт художника — «марчуків», як він сам їх називає. Вони різняться стилістикою, технікою, навіть матеріалами. Під час життя в Україні або в еміграції (Марчук зараз живе у Відні) він ніколи не забував про національні традиції. Вони тим чи іншим чином присутні у всіх роботах на виставці. Кожна з них має авторську назву, яка, як правило, з’являлась набагато пізніше, ніж сама робота, дуже часто народжена зі сновидінь.
«Вже згодом ми відкрили для себе ще один цікавий момент: у художніх школах та професійних закладах зазвичай перевіряють правильність виконання твору, ставлячи його перед дзеркалом, — розповідає Таміла Калитенко. У відображенні добре видно, чи збережені пропорції, чи гармонійно вибудувана композиція, чи витримана якість роботи загалом. Саме тому й у випадку з картинами Марчука дзеркало відкриває додаткові грані — дозволяє розгледіти деталі, які залишалися непомітними на перший погляд. У такий спосіб дзеркала у залі створюють особливий ефект: ми дивимось на картини, а Марчук дивиться на нас».
У Майстра немає міських пейзажів та портретів на замовлення
На виставці зокрема представлені найбільш ранні роботи митця, одна з них — «Козак», датована 1960-ми роками.
Вона формально виходить за межі хронології циклу «Голос моєї душі», проте саме з таких робіт фактично починався творчий шлях Івана Марчука. У цій картині зовсім інший тип малярства, інша подача, ніж ті, що сталі притаманні митцю пізніше. Але й тут художник знаходить свій особливий стиль. Картина була написана вже після переїзду художника до Києва, у 1960-х роках. Саме тоді Алла Горська організовувала аукціон на підтримку дисидентів, і Марчук погодився надати одну зі своїх робіт. Згодом «Козак» потрапив до Людмили Семикіної, ще однієї відомої представниці руху «шістдесятників». В оточенні Марчука завжди були люди інтелігенції, видатні діячі різних сфер. Він писав їхні портрети, але ніколи не працював на замовлення, попри тиск радянської системи. Живучи в СРСР, а згодом у Європі, Америці та Австралії, залишався вірним собі: малював лише те, що бачив і відчував, а не те, що йому замовляли.
«Картина “Голос моєї душі” — це стовбур його дерева творчості, — пояснює пані Таміла. Всі інші цикли — гілки, що відходять від нього. Майстер розпочав його у 1965 році й продовжує досі. На виставці ми зібрали роботи з 19 приватних колекцій та 9 музеїв, хоча насправді їх має набагато більше культурних осередків. Більш за все художника шанують на його малій Батьківщині — Тернопільщині. Іван Марчук виріс у глибоко традиційній сільській родині. Його батько постійно працював руками, створюючи корисні речі для побуту, а мати дбала про красу навколо. Це середовище, сповнене праці та поваги до землі, стало для майбутнього митця невидимим, але потужним підґрунтям. На підсвідомому рівні воно пройшло крізь усе його життя і, безперечно, вплинуло на творчість. Недаремно в його доробку ми не знайдемо жодного міського пейзажу: ні багатоповерхівок, ні машин, ні бетону. І це попри те, що він довгий час мешкав у великих містах. Навіть нині, знаходячись у Відні, художник не пише це прекрасне місто. Він звертається радше до узагальнених образів природи, які близькі йому з дитинства. Картина “Мені ворожка ворожила” — саме про це».
Пані Таміла згадує ще один цікавий факт із біографії Івана Марчука. Велику кількість своїх робіт він створював під музику Мирослава Скорика. Художнику особливо подобалася одна з його найвідоміших композицій – «Мелодія», яку він часто слухав під час роботи в майстерні. Донька Івана Степановича, відома скрипалька Богдана Півненко, записала його улюблену мелодію на диск, аби він міг у будь-який момент увімкнути її та працювати під музику. На знак вдячності митець подарував родині Скориків кілька своїх полотен. Три з них зараз представлені на виставці з їхньої приватної колекції.
«Пробудження» — символ відродження української нації
Свою назву нинішня виставка отримала від знакової роботи «Пробудження» (1992), написаної у США після проголошення Незалежності України. На полотні — дівчина з вінком і синьо-жовтою стрічкою, серед золотих колосків.
«Ця робота створена на хвилі радості від здобуття нашою країною незалежності. Існує кілька її авторських варіацій, повторів, реплік. Оригінал нині знаходиться за кордоном, одна з версій — в Генеральному консульстві України в США. А ми показуємо відеопроєкцію. Наша нація зараз теж пробуджується. Попри важкі часи, люди більше цікавляться культурою, своїми митцями. Тож символічно, саме ця картина дала назву виставці».
Завдяки сучасним технологіям дівчина на відеопроєкції оживає. Вона розплющує очі, і таким робом відбувається її «Пробудження» у прямому сенсі цього слова. У 2024 році Національний банк України випустив колекційну срібну монету «Пльонтанізм» із зображенням саме цієї роботи. Її теж можна побачити на виставці.
Як вже згадувалося, Іван Марчук майже ніколи не писав портретів на замовлення. Усі вони — щирі, для близьких людей. Є у його творчому доробку й автопортрети. Серед представлених на виставці — дуже відома робота «У дорозі», де художник зобразив себе двічі. Один образ — тут і тепер, інший — силует у майбутнє. А також загадковий жіночий портрет, згідно з однією із версій, це зображення філологині та науковиці Віри Сулими. Інші дві назви цієї роботи — «З осінніх мелодій» та «А за вікном осінь».
«По цьому образу видно, що з ним пов’язана сумна історія. Ворони, прихований будиночок, погляд жінки з журбою в очах. Іван Степанович, коли приїжджав сюди, підтвердив ім’я — жінку дійсно звати Віра, але подробиць їхніх стосунків не розкрив. Мабуть, це була історія кохання, яке не склалося».
Марчуковські пейзажі — невимовна краса України
Другий зал виставки присвячений пейзажам. Тут скрізь — нескінченні українські поля, ліси, села. У ранніх роботах 1950-х відчувається вплив львівської школи живопису. Проте вже тоді художник почав ламати канони, шукаючи власну мову. Зрештою він створив неповторну техніку — пльонтанізм, яка веде свій початок від 1972 року, коли тонкі переплетені лінії формують цілісний образ.
«Його пейзажі створені з тонесеньких мазків, які він накладав один на одний. Спочатку навіть не пензликом — металевим інструментом. Кожен шар фарби підсихав, і тоді він додавав наступний. Саме тому полотно набуває фактурності, воно немов має 3D-ефект — горбики, шерохуватість. Повторити цей прийом намагалися чимало митців, але ефект такого рівня є лише у Марчука. Це дійсно неймовірно складно: потрібні колосальне терпіння, відчуття кольору, розуміння композиції. І хоча пльонтанізм — авторська назва, що спершу з’явилася як жарт у родині художника (на галицькому діалекті «пльонтати» означає плести.— Авт.), нині його визнає вся мистецька спільнота.
Змусити себе покинути цей зал дуже важко. Навіть коли вже роздивився всі картини, вони кличуть до себе знову і знову, зачаровують неперевершеною грою кольору та світла. Тут є такі унікальні полотна як «Квітучий степ», яка була подарована на одній із перших виставок художника її організатору як знак вдячності. Є у цьому залі й пейзаж, створений Іваном Степановичем під час еміграції до Австралії, сповнений туги за Батьківщиною. А також роботи з приватних колекцій видатних українських письменників Павла Загребельного та Олеся Гончара. Часто на звороті картин є дарчі написи — «На день народження», «На згадку». Це показує, як творчість Марчука була інтегрована в життя інтелігенції.
До створення виставки також долучилися ключові культурні інституції країни: такі як «Мистецький арсенал», «Український дім», Національний музей ім. Шептицького у Львові. І це велика радість, що навіть під час воєнного стану музеї відкрили свої фонди й надали роботи для експозиції. Особливе місце на виставці займає картина «Зійшов місяць над Дніпром». Ця версія належить державному фонду, а саме — Шевченківському національному заповіднику у Каневі. А інша минулого року була продана на аукціоні за рекордну суму для українських митців — 300 тисяч доларів. Ця історія зробила ім’я Марчука ще більш відомим у світі.
Як музей отримав безцінний подарунок від генія
Нещодавно у колекції Музею історії міста Києва теж з’явилась робота Майстра. Цього року художник зробив безцінний подарунок музею — одну зі своїх картин. Це сталося у серпні, під час приїзду Івана Марчука до столиці України.
«Попри тісну співпрацю з митцем, у нашому музеї довгий час не було жодної його роботи, — зазначає Таміла Калитенко. Звісно, ми сподівалися, що колись це виправиться. Адже надзвичайно почесно, коли художник дарує свій твір до музейного зібрання. Ми мріяли про це — і цього року мрія здійснилася. Під час недавнього візиту до Києва Іван Марчук подарував музею картину із циклу “Погляд у безмежність”. Він починається з 2008 року, а подарована робота створена у 2009».
«Погляд у безмежність» дещо виходить за межі концепції нинішньої виставки, адже цей цикл у ній не представлений. Проте саме завдяки дарунку майстра полотно було включене до експозиції вже після його приїзду. Художник власноруч підписав його для музею — «На радість відвідувачам». Особисте відвідування Іваном Марчуком його виставки стало великою подією для команди Музею історії міста Києва.
«Попри свій поважний вік, він, відкинувши паличку, спілкувався з відвідувачами, фотографувався, відчував обмін енергією, — згадує Таміла Калитенко. Для нього це дуже важливо — бути поруч зі своїм глядачем, він знаходить у цьому життєдайну силу. На жаль, через війну довелося відкласти створення у Києві окремого музею художника. Але знаю, що плани такі, як і раніше, є і вони мають здійснитися. Тому що це вже не просто митець — це частина культурної дипломатії України. Ми маємо його вшанувати тут, щоб не лише закордонні поціновувачі, а й українці пишалися своїм генієм».
Авторка: Юліанна Кокошко
Фото авторки та з архіву Музею історії міста Києва
Редакція української мови: Анастасія Занузданова
Редакція англійської мови: Марк Кух
