Анна Конжедо — українська підприємниця, мисткиня, яка через війну переїхала до Косова. Героїня розповідає про свій професійний шлях: від вивчення іноземних мов у Кам’янському, підприємництво та створення власного бізнесу — до створення артпростору та мрії навчати людей малювати. Під час адаптації в новій країні вона поєднує роботу операційною директоркою у сфері освіти із кібербезпеки з активною творчою діяльністю. Анна заснувала в Приштині арт студію, де популяризує петриківський розпис та допомагає іншим через мистецтво знаходити емоційну стабільність. Вона описує Косово як гостинну країну з особливим ритмом життя, що дає відчуття безпеки, та ділиться планами щодо створення мистецької резиденції для молодих талантів.
Розкажіть, будь ласка, хто ви, де виросли і звідки почалася ваша історія?
Я з Дніпропетровщини, індустріальне місто Кам’янське. Тут пройшли моє дитинство й молодість. Навчалася на факультеті перекладу технічного університету. Опісля — робота викладачкою в університеті, вступ до аспірантури та початок співпраці зі швейцарською компанією.
Я почала робити мультимовні проєкти, оскільки володіла англійською, французькою та італійською мовами. Поступово сформувалася власна команда — я відкрила компанію в Дніпрі.
«Якщо говорити про мій професійний шлях — це мікс із технологій із міжнародною комунікацією та творчістю.
У Дніпрі Анна керувала компанією: це і про процеси розробки програмного забезпечення, і про психологію покупця, і про створення продуктів.
У 2010 роках в Україні почали активно з’являтися IT-компанії, і були потрібні спеціалісти. Я відкрила стажувальний проект для молодих людей, які прагнули отримати перший реальний досвід в IT-секторі. Це був суто волонтерський проект, через який пройшло біле 1200 студентів.
Коли почалася повномасштабна війна, частина моєї команди просто розпалася, і я зрозуміла цінність автоматизації процесів.
Я не з тих людей, які ускладнюють, — я шукаю раціональні підходи, коли можна досягнути більше результатів, докулавши менше зусиль. Архімед казав: «Дайте мені точку опори — і я зрушу світ». Я згодна із його висловом, тому що світ людини зрушує завжди якась одна річ. Я користуюся ним у житті — розкладаю все на частини завдяки аналітичному мисленню. З мовами те саме — розкладаю на частини, роблю логічну структуру, а потім збираю докупи, щоб передати важливі сенси.
Чим ви найбільше пишаєтеся у своїй професійній діяльності?
Я пишаюся тією якістю послуг, які моя компанія надавала клієнтам протягом багатьох років. Протягом багатьох років наша компанія була ключовим українським партнером для швейцарської телеком-компанії. За цим стоїть титанічна праця, результатом якої стала стабільність та стійкість компанії.
З початком повномасштабного вторгнення ви переїжджаєте із сім’єю до Косова. Розкажіть, чому саме ця країна?
Звісно, було дуже багато страхів у той період. Було незрозуміло, що буде за годину, не кажучи вже про день чи тиждень. Ми жили біля Південмашу (провідне українське підприємство із виробництва ракетно-космічної техніки та технологій оборонного, наукового та народногосподарського призначення в місті Дніпрі.— Ред.) та я розуміла, що не можу фізично витримувати страх і ми вирішили виїжджати.
Ми порівняли економічні можливості в різних країнах Європи та Балкан: чи є кадри, скільки що коштує, податки, вартість життя, безпека, простота ведення бізнесу тощо. Ці фактори зіграли свою роль.
Для мене особисто Косово – це країна, про яку не було ніякої інформації українською мовою, крім пропаганди. Те, що ми могли знайти із відкритих джерел про Косово — лише війна, негатив, бомбардування Белграда, визволення Косово за сприяння США. Негативні наративи, які поширює Сербія та росія.
Щоб зрозуміти цю країну, ми почали запитувати з першоджерел про такі земні речі, як доступ до освіти, банки, ціни на продукти, де можна подорожувати, чи потрібна машина, яка природа… І виявилося, що тут стабільне життя, яке тече таким же чином, як у звичайній європейській країні.
Які були перші кроки в міграції? Що відбувалося з вами, бізнесом?
Коли ми переїхали, не було просто. Отримати візу здавалося неможливим. Крім того, у Косові немає українського посольства — треба їхати в іншу країну. Будь-які документи робити складно: багато бюрократії та відсутні сертифіковані перекладачі з української мови.
Але от відкрити бізнес тут — швидко й дешево. Труднощі можуть бути з українським паспортом: у банках на той час не хотіли приймати клієнтів із України. А щоб оформити довіреність чи поновити документи, доводилося їхати за кордон — у посольство. Хоча там усе робили оперативно. Ми живемо в Приштині — добре, що відстані невеликі й до Скоп’є недалеко.
Медицина тут дорожча, ніж в Україні, добре мати страховку. Доступ до лікарень є, але туди йти теж бажано з перекладачем, адже розмовляють албанською. Щодо шкіл, то теж треба знати місцеву мову. Можна, звісно, йти в приватні, але це дуже дорого.
Хоча за рівнем життя Косово — найдешевша країна на Балканах і в Європі. Але якщо ти експатка, то все, виявляється, трохи не так.
Українців у Косові дуже мало. Ті, що є, — це переважно дівчата, одружені із косовськими албанцями, та журналісти.
Косовський уряд із початком повномасштабної війни в Україні скасував візи й заявив, що готовий прийняти 5 000 біженців. Це була єдина новина, яку я знайшла українською мовою.
Вони заснували резиденцію для українських журналістів. З однією із журналісток, Людмилою Макей, я і познайомилася згодом. Ще до знайомства я знала її в обличчя — бачила на місцевому телебаченні.
Ви в Косові від початку війни, з 22-го року. Яким бачите своє життя далі?
Цього ніхто не знає. Відколи ми сюди приїхали, я фактично два роки нічого не купувала в дім. Косовські албанці дуже гостинні: при заселенні тут є все — посуд, постіль, усе необхідне. Був страх, що знову доведеться все залишити… Я люблю квіти. У мене вдома завжди було багато рослин, а тут перші роки — нічого, адже мені було б шкода їх залишати, якщо знову доведеться переїхати. Навіть одяг чи посуд — тільки базові, а більше я не хотіла нічого купувати. Нащо мені потім із валізами все це?
Але життя йшло своїм ходом, і я сказала сім’ї, що треба жити, адже неможливо поставити себе на паузу. Зараз я купую квіти, килимки, простирадла — ті деталі, що роблять і дім, і життя трохи яскравішими, створюють затишок і приносять радість.
Коли закінчиться війна, можливо, ми і повернемося в Україну — не знаю. Але, думаю, не в Дніпро: може, у Львів чи Київ. Я довго жила в Дніпрі й розумію, що це місто для мене надто індустріальне, хочеться більше барв, дотичності до мистецтва.
Ваш професійний досвід у сфері ІТ, кібербезпеки, менеджменту, перекладу. Як ви дотичні до творчості?
Любов до творчості та літератури виникла ще в дитинстві. Я багато читала, моя філологічна освіта цьому сприяла: художня література, вивчення історії мистецтва. Це залишило на мені відбиток, який неможливо відібрати. Я відвідала багато музеїв України та світу, бачила оригінали картин, ходила на театральні вистави, балет. Дуже люблю культуру й культурне життя.
Коли почала займатися бізнесом, моя енергія пішла в його розвиток. За півроку до повномасштабної війни я випадково повернулася до малювання. Подруга запросила мене до арт студії в Дніпрі. І після цього я була там регулярно: це місце, куди я могла прийти з дитиною і дві години малювати — суцільний антистрес. Згодом з’явилося бажання показувати свою творчість, необхідність демонструвати свої малюнки.
Навіть коли я переїхала в Косово, я привезла сюди свої картини та вартісні фарби з Японії. Місцеві журналісти жартують, що я евакуювалася від війни і врятувала свої картини. Навіть є матеріал про мене з таким заголовком (сміється).
Мистецтво — це частина мене. І коли я зустріла Людмилу Макей, українську журналістку, у Косові й у нас була спільна художня сесія, я наповнилася творчою енергією.
Немалий вплив на мене мала й Сіхана Бадівуку — це відома культурна діячка Косова. Сіхана – скрипалька, викладачка в університетах Приштини та Скоп’є, засновниця та організаторка фестивалю ARS KOSOVA. До речі, цей фестиваль може бути корисним українським музикантам: він проводиться двічі на рік, й українських дітей запрошують безкоштовно вже декілька років поспіль. Це міжнародний фестиваль із довгою історією.
Ми швидко знайшли спільну мову із Сіханою, зокрема в слов’янській темі. Співпрацювали разом над оцифровкою історії та діяльності фаундації ARS KOSOVA. Вона одна з перших, хто почав розвивати музичну культуру в Косові у повоєнний час. Ми й досі спілкуємося на теми музики — я теж граю на фортепіано. Сіхана привозить українських музикантів у Косово, і їх тут приймають дуже гостинно.
У Приштині, та й не лише, музичні події фінансуються державою, і доступ до них безкоштовний. Будь-хто має доступ до мистецтва цілий рік. І це неймовірно.
Доступ до культурних подій, люди, місто Приштина — усе це надихає мене малювати.
Арт студія LULEDIELLI з’явилаcя як покликання мати власний простір для малювання. Сьогодні її відвідують як місцеві жителі, українська спільнота у Косово, так і експати. Поступово я почала розширюватися, прикрашати, створювати творчу атмосферу. Починала із трьох мольбертів, а зараз уже повноцінних 12 місць.
Тобто відтоді, як ви переїхали до Косова, основна ваша діяльність пов’язана з артстудією?
Ні, основна частина зайнятості — це робота. Я працюю в кіберакадемії операційною директоркою. Ми тренуємо спеціалістів із кібербезпеки. А на вихідних — проводжу майстер-класи з малювання.
Ви так захоплено говорите про мистецтво. Що воно для вас означає — як для жінки, як для людини, для переселенки й українки?
Так, тут дуже багато шарів. Перший — якщо говорити про той період, коли я сюди приїхала, — це було повернення до рутини, до того, що я зазвичай роблю в Україні. Регулярність малювання, укорінення в новому середовищі, пошук однодумців — тих, з ким можна малювати. І насправді зараз, озираючись назад, я розумію: у новій країні (та йне лише)психічний стан людини, її нервова система під час малювання (або занять тим, що робила систематично: спорт, прогулянки в компанії тощо) — врівноважується. Це дуже допомагає, коли ми знаходимо регулярну спільну діяльність.
Другий шар закристалізувався цього року. В арт студії я проводжу майстер класи, малюю аквареллю, олією, акрилом, а Людмила розвиває декоративнийнапрямок. Вона малює картини, розмальовує петриківським розписом каміння, малюєпо дереву та інших поверхнях.
Косовські албанці підтримують та цікавляться українським мистецтвом і досвідом: їжею, традиціями, професійною експертизою.
Ми вважаємо себе провідницями української культури в Косові. Презентуємо свої роботи та діяльність в університетах та міжнародній спільноті, організовуємо майстер-класи, випускаємо листівки та календарі. Один із напрямків діяльності студії — петриківський розпис. До нас приходять люди різних національностей, і вони можуть ознайомитися з українською культурою. Цьогоріч я організувала створення першого календаря на 2026 рік «Рік української культури в Косові».
Мене запрошують на інтерв’ю, на телебачення, де я розповідаю про художнє мистецтво, український розпис та значення кожного символа. Минулого року я приймала участь у двох колективних виставках у Приштині.
Із цієї діяльності народилося розуміння, що українці працюють багато із символами — це ще один шар мистецтва. Для мене це був рік пошуку: я опрацьовую символи й мій стан через малюнки.
Я не планувала це мистецтво. Ти ніколи не можеш планувати, тому що воно народжується зсередини.
Я зрозуміла власні символи та архетипи. Найбільше з аналізу попередніх моїх робіт — це мій шлях до розуміння себе. Насправді, якщо вивчати, заглиблюватися і бути уважними, то можна простежити зміни в особистостях всіх митців через їхні твори (чи то картини, чи книги, чи музика).
Культура — це не те, що створюється одномоментно, а те, що створюється віками.
Усі символи в мистецтві повторювані — тобто вони одні й ті самі, і вони означають ті речі, що і сто років тому. Для мене це було відкриттям, я ніколи не дивилася на мистецтво під таким кутом зору.
Я розумію мистецтво як продукт психіки в кожен конкретний період життя людини і тих матеріалів, які їй доступні в конкретній місцевості. Творчість є результатом психічної трансформації митця.
Наприклад, Казимир Малевич, український художник, пройшов шлях від звичайного малюнка до супрематизму, до «примітивного» мистецтва.
Раніше я малювала за референсами: сама їх шукала та відбирала. Зараз я розумію, що вибирала зразки згідно з тим станом, який у мене був на той час. І це дуже показово: якщо подивитися на малюнки в ретроспективі за рік, можна побачити зміни моїх станів.
Тобто для вас мистецтво — це і спосіб пізнання себе, і можливість ділитися собою та своїм світом через мистецтво?
Так. Є картини та малюнки, які просто лежать, і ти не відчуваєш потреби ділитися, демонструвати. Але коли накопичується якийсь блок цих картин, які об’єднані одним шляхом, тематикою, або стилем, то народжується потреба. Ніби в тобі вже забагато. І це природно: хочеться їх показати. І не лише повісити на стіні, а й навчити інших — ділитися не лише мистецтвом, а й бути провідником на шляху до нього.
Я ніколи не думала, що буду давати уроки малювання. Але ось я зараз у Косові, маю свою студію — і мені подобається навчати людей малювати.
Мистецтво зараз займає значну частину вашого життя і серця — як загалом, так і місцеве мистецтво. І мені хочеться запитати вас просаму країну.Що для вас Косово?
Це надзвичайна країна. Із дуже теплими та гостинними людьми, які мають відкриті серця. Суспільство добре ставиться до українців. Тут не отримаєш фінансової допомоги у тому розмірі, як в інших країнах: допомога більш сердечна, щира й зі співчуттям. Спогади про війну в Косово свіжі, тому вони розуміють нас, готові ділитися досвідом та допомагати.
І це дуже красива країна. Якщо зазирнути в історію Балкан, цю територію населяли іллірійці. Тут проживало о маленькі народи, об’єднані цією назвою. Територія була завойована Римською та Османською імперіями свого часу. Це відбилося на культурі та архітектурі. Особливо сильно відчувається турецький вплив — у першу чергу через релігію, іслам.
В Приштині багато мечетей. І я відчуваю це на фізичному рівні: коли людей скликають на молитву, а це відбувається регулярно, вони орієнтуються за сонцем. Це дає мені відчуття безпеки й повторюваності життя. Коли стрес чи хвилювання, ти чуєш цей спів — і створюється відчуття стабільності. Ритм життя відчувається в багатьох речах: навіть гелікоптери літають за розкладом. Викликає глибоку повагу і ставлення людей до себе та до ритуалів, особливо в період посту. Вони не п’ють, не курять, не їдять, коли сходить сонце, — а лише після заходу. Це про очищення себе, свого тіла та душі.
Косово навіть у післявоєнному стані, виграє оцією повторюваністю, регулярністю і тим, що кожен робить свою справу. Тут відчуваєш себе в безпеці.
Ви дуже тепло відгукуєтеся про Косово та його людей. А чи є щось таке, чого ця країна й люди вас навчили? І, можливо, ви вже встигли навчити чогось іїх?
Ми дуже різні, у нас різні підходи. Ми, українці, все-таки більше європейці, ніж албанці. Різні релігії, різний підхід до життя і різні цінності. Тут патріархальний склад суспільства: чоловік заробляє і більше працює, а жінка займається домом, виховує дітей. До речі, тут найвища народжуваність дітей у Європі. У сім’ях у середньому троє дітей, тому вся інфраструктура до цього пристосована: дитячі простори в торгових центрах та в публічних місцях.
На відміну від інших міст Косово, столиця Приштина більш міжнародна. Тут молодь має біле можливостей працювати, багато жінок в ІТ-секторі та навчається в університетах. В Україні більш рівні права між жінками та чоловіками. Хоч тут законодавство й синхронізоване з європейським, і права ті ж самі. Але культурний шар суспільства відрізняється.
«У косівських албанців родина на першому місці — і цього я в них навчилася, напевно, найбільше. Я зрозуміла, що родина повинна бути на першому плані, незважаючи ні на що.
А ще я усвідомила, що якщо ти працюєш в одній компанії, тобі не обов’язково там залишатися все життя. На відміну від України, ринок праці у Косово зовсім інший. У Приштині багато маленьких бізнесів. Для багатьох людей це мрія життя, до якої вони прагнуть. Це породжує доволі суперечливу конкуренцію: люди будь-що прагнуть працювати на себе. Люди дуже часто змінюють роботу — майже щороку.
Зарплатня тут низька порівняно із європейськими країнами, але й ціни теж. Люди незадоволені — і це викликає деякий дисбаланс між бізнесом та людьми.
Коли люди звільняються з роботи в Косові, вони намагаються зробити це максимально корректно, бо велика ймовірність, що зустрінуться з колегами в іншій компанії. Для мене це був нонсенс. В Україні такого немає: бізнес запроваджує заохочення, щоб люди залишалися в компанії якнайдовше. Тут це не працює. Для мене це стало відкриттям — і я дозволила собі теж змінювати роботу.
Щодо того, чого я навчила місцевих…
Я людина, активна жінка, яка проявляється у бізнесі та мистецтві, — поведінкова модель, яка відмінна від албанської жінки.
Коли я почала працювати у Приштині, перед нами постали виклики з плинністю кадрів: було багато неузгоджених процесів та непорозумінь. Часто через те, що шар турботи про персонал не був пріоритетним. І я привнесла це в компанію: створила стратегію управління персоналом, налагодила процеси. Та це інша країна, інші традиції: треба пам’ятати, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Треба пам’ятати, що ти іноземка й назавжди нею тут будеш. Якщо ти приходиш в організацію і тебе просять щось зробити — ти робиш; не просять і це не потрібно — то краще цього не робити.
Наскільки ви можете залишатися собою в такому культурно відмінному середовищі?
Я все життя працювала з міжнародними командами, з різними менталітетами, тому в мене не було взагалі проблем із тим, що хтось інший. Якщо сказати про підхід, як залишатися собою, — це слухати більше, ніж говорити. Слухати, аналізувати і помічати оці повторення, елементи поведінки. І коли ти вже помічаєш, як поводяться люди, що це повторюється і що тут так прийнято, — ти теж це приймаєш і якоюсь мірою переймаєш.
А в роботі: якщо ти із чимось не згодна — то не роби ту роботу. Робота — вона і в Африці робота. Тобто якщо ти працюєш на якійсь посаді, яка є в кожній країні, то принципи роботи такі ж самі.
У мене не було проблем з адаптацією до культурного середовища: я слухала, аналізувала й розуміла, чому албанці так роблять і що зерно правди в цьому є.
Коли я почала розуміти албанську мову, це мені відкрило очі й дало більше розуміння того, що відбувається навколо.
Яка ваша місія на сьогодні — як людини, мисткині, українки та жінки?
Основна місія — створити простір, куди зможуть прийти люди будь-яких національностей та виразити себе через художні засоби, як-от малювання. Простір, де люди можуть знайти однодумців. Взагалі є така червона нитка крізь усе моє життя — знаходити таланти людей, давати їм простір та поштовх для розвитку їхніх талантів. Я давно займаюся наймом і бачу, що часто люди самі не знають, що хочуть робити в житті, а в мене є здатність спрямовувати людей і давати їм можливість себе проявити.
Моя місія реалізовується навіть через мистецький простір. Приходять художники і відкривають для себе нові формати роботи. Наприклад, місцева художниця, з якою ми провели майстер-клас із текстурного малювання в студії, відкрила для себе новий формат для поширення свого таланту через навчання інших.
І якщо говорити про плани: хочу організувати арт резиденцію. Шукатиму фінансування, щоб дати можливість молодим художникам спробувати себе в мистецтві, у роботі з новими форматами. В університетах не навчають, як монетизувати своє мистецтво через навчання інших, — їм це потрібно.
А ще я мрію побачити Північне сяйво. Хоча колись я була за полярним колом, але сяйва ще не бачила.
Авторка тексту: Світлана Пилипчук
Редакторка україномовного тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
Фото із архівів Анни Конжедо
