Українські жінки ніколи не були пасивними спостерігачками історії — вони творили громади, берегли культуру, боролися за гідність і право бути почутими. Фемінізм в українському контексті часто не мав гучної назви, але завжди мав дію. Однією з таких тривалих і послідовних форм жіночого самоорганізування стала Організація Українських Жінок (ОУЖ), заснована в 1948 році у Великій Британії.
Протягом десятиліть ОУЖ об’єднувала українок у діаспорі, вела культурну, освітню та благодійну діяльність, підтримувала Україну в найскладніші часи йвідстоювала права жінок.
«Маяк» поговорив з Іриною Терлецькою, головою організації, про історію ОУЖ, жіночий рух, збереження культурної спадщини тадосвід роботи в організації.
Як виникла Організація Українських Жінок? Хто стояв біля її витоків, де з’явився перший осередок і що об’єднувало цих жінок?
Це цікава історія. Після Другої світової війни в Англію приїхали українські біженці —близько 30 тисяч мужчин і 5 тисяч жінок. Це переважно були жінки, яких з України забрали на примусову працю до Німеччини (так звані остарбайтери. — Ред.).
У 1946 році створилася перша українська організація — Союз Українців у Великій Британії (AUGB), і жінки до неї долучилися. Але згодом, коли почало приїжджати більше жінок, вони відчули потребу створити власну жіночу організацію — займатися тим, що було ближче до їхніх зацікавлень.
Вони звернулися до керівництва Союзу Українців у Великій Британії з проханням дозволити створення жіночої організації. І, звісно, були сумніви з боку чоловіків: чи жінки спроможні організуватися і вести власну структуру? Але жінки на цьому настоювали — і в 1948 році постала Організація Українських Жінок.
Перше відділення виникло в Ноттінгемі, хоча керівництво діяло в Лондоні. Організація досить швидко розвивалася і почала займатися справами, близькими до серця жінок. Вони створювали дитячі садочки в різних місцях — уже на початку 50-х років їх було приблизно 15.
Також жінки активно займалися благодійною працею. У ті ж роки вони вперше вислали гуманітарну допомогу українцям, які ще перебували в таборах у Німеччині. І, звичайно, культурна праця. Вони дуже наполягали на тому, щоб самі жінки знали й розуміли свою історію — історію українських жінок, жінок-політв’язнів, знали, що діється в Україні.
Ті перші жінки мали надзвичайно глибоке відчуття обов’язку. Вони знали, що Україна перебуває під тиском, що українська мова забороняється, що є політичні в’язні, що жінки не мають можливості боротися за свої права й гідність. І вони відчули обов’язок боротися тут — щоб наша мова, традиції і культура не забулися, і щоби підтримувати жінок в Україні.
Звучить так, що організація має дуже стійкий феміністичний фокус і загалом є про жінок і для жінок. Ви згадували, що на початку чоловіки були досить скептичні щодо створення. Як загалом розвивалося і змінювалося ставлення до жіночої організації — чи були присутні недовіра, зневага, сексизм?
Такої відвертої недовіри не було. Досить швидко стало очевидно, що жінки — невід’ємна частина української громади. Нічого в громаді не відбувалося без жіночої руки, без праці жінок.
Вони створювали хори, танцювальні гуртки, виходили на сцену, декламували поезію. Жінки ніколи не стояли на місці — вони завжди шукали нові способи діяльності, приймали нові ідеї, думали, як працювати й що робити далі.
Для мене важливо говорити про український фемінізм. Наші жінки часто навіть не усвідомлюють, що вони — феміністки. Ніхто не хоче мати якийсь label, але жінка, яка мислить, діє, має ідеї і втілює їх попри всі труднощі — є феміністкою.
Про український жіночий рух теж часто забувають. Українська історія розвивалася паралельно з європейською, ми ніколи не були ізольованій «бульбашці». Жінки подорожували, спілкувалися з політиками, брали участь у загальноєвропейських процесах. Ми — частина великої історії жіночого руху.
Які цінності лежать в основі діяльності ОУЖ?
Передусім — культурна праця і збереження традицій. У кожній громаді жінки збирали зразки вишиванок, рушників, інших витворів народного мистецтва. У 60-х роках усе це зібрали докупи і створили музей народного мистецтва.
Цей музей уже майже 55 років має своє приміщення в Манчестері і є єдиною постійною колекцією українського народного мистецтва в Європі.
Можна дізнатися більше про цей музей, про його експонати…
У нас понад 2000 експонатів: рушники, художні роботи, зразки побутової техніки, якою користувалися в селах, дуже рідкісні вишиванки, повні регіональні строї.
Приміщення невелике, тому ми можемо виставляти лише близько 10 % колекції. Але ті жінки, які добре розумілися на збереженні експонатів, постійно музей розвивали й доглядали. Зараз його можна відвідати за домовленістю — і ми завжди радо вітаємо гостей у Манчестері.
Чи бачите ви такожінтересукраїнською культурою від британців та людей інших національностей?
Так, і дуже великий. Наше народне мистецтво яскраве і промовисте — воно показує, що українці є культурною нацією, яка цінує свою спадщину.
Багато гуртків ОУЖ організовують виставки, співпрацюють з англійськими жіночими організаціями, зокрема з Women’s Institute. Влаштовують українські дні — говорять про Україну, традиції, страви, показують мистецтво.
Важливо пам’ятати, що всі наші членкині — волонтерки. Усе робиться у вільний час. І нам постійно треба самим собі нагадувати, скільки ми зробили. У 80-х роках ми першими організували масове листування до членів парламенту щодо українських жінок-політв’язнів. У 90-х — першими надсилали гуманітарну допомогу дітям, постраждалим від Чорнобиля. Те, що сьогодні здається нормальним, тоді було зовсім новим.
Говорячи про роботу, чи можете ви поділитися проєктами, які наразі реалізує ОУЖ?
Наразі маємо кілька важливих проєктів. Перший проєкт — це продовження нашої благодійної праці. Уже декілька років підряд у листопаді ми спільно із Союзом Українців організуємо акцію «Надія». Це акція вшанування пам’яті жертв Голодомору. Вона складається з двох частин.
Перша частина — це місцеве збирання продуктів для місцевого фудбанку. Це надзвичайно важливо, тому що це є свого роду подяка британцям за все те, що вони зробили для України, за їхню постійну підтримку. Це показує, що ми розуміємо, що в наших громадах люди можуть терпіти, їм важко, живуть у важких економічних обставинах. І це показує нашу людяність, що нас дуже відрізняє від наших сусідів.
Друга частина: ми завжди вибираємо якийсь проєкт в Україні, щоб фінансово їх підтримувати. У попередніх роках ми підтримували з продуктами і з ремонтами будинки для престарілих, і ми завжди намагаємося вибрати такі проєкти, що не отримують фінансування від уряду. Залежно від зібраних фондів ми також хочемо допомагати організації Good Bread. Це пекарня в Києві де працюють люди з вадами і також волонтери везуть хліб у прифронтові села. Ми вважаємо, що це важливий проєкт, бо хліб — це життя і надія. Особливо людям, що живуть прифронтових селах, їм надзвичайно важко і їм дуже потрібна підтримка й хоч краплина надії, що про них світ не забув.
Другий проєкт, що буде залежати від фінансів, це віртуальний музей. Ми отримали малий грант від Світового Конгресу українців і змогли професійно сфотографувати вишиванки з нашої колекції. Але ми тепер шукаємо фінансів, щоб впорядкувати каталог до тих вишиванок, написати про них і створити віртуальний музей. Також уже багато років ми щорічно в лютому відзначаємо День Жінок-Героїнь, і в кожному гуртку відбуваються різні заходи. Наші засновниці вважали, що це надзвичайно важливо. І хто буде вивчати ту історію, як не ми? Я пам’ятаю, у Лондоні, часами це було вроді літературні вечори, де різні членкині вибирали собі якийсь твір, якогось поета. Часами це було більш розширено: про героїнь, жінок українських січових стрільців, жінок в УПА, дисиденток, політув’язнених, шістидесятниць. Кожен гурток має свою уяву, має свої плани, має свою креативність і робить, як собі вважає.
Як ОУЖ поєднує різні хвилі міграції — діаспору й жінок, які приїхали після початку повномасштабної війни?
Наша організація завжди об’єднувала різних жінок, бо були жінки-неукраїнки, одружені з українцями і вони стали членами ОУЖ, хоч деякі вивчили українську мову, а деякі ні. Але разом жінки можуть коли-будь знайти спільну мову, якщо є бажання. Приїхали в 60-х роках жінки-українки з Польщі, з колишньої Югославії, і ми їх також вітали в ОУЖ. Тоді, після Незалежності, приїхали жінки з України, і також, якщо жінки хотіли доєднатися до організації і працювати, то ми їх вітали. І так само з новою хвилею — у деяких гуртках ми вже маємо досить багато нових членкинь із тої хвилі. І це надзвичайно позитивно! Наші жінки такі талановиті, мають високу освіту, мають нові ідеї. І ми це все можемо використовувати, не тільки, щоб сама організація була сильніша, але щоб ми могли ще більше робити на користь жінок, на користь громади й на користь України.
Яким був ваш особистий шлях в організації?
Де б я не була — там завжди була жіноча організація. І було видно, що вони роблять. Вони і приміщення прибирають, і вечерю на якийсь захід варять. Тоді скидають фартухи й на сцену — і співають, і декламують. Вели курси писання писанок, курси вишиванок. Ця організація завжди була частиною мого життя. Коли я виростала, закінчила університет, почала жити в Лондоні, то долучилася до лондонської громади. І знову, що не відбувається — там жінки працюють. І вони мене взяли за руку, поставили переді мною членську заяву і сказали «Підпишіть і працюйте». І так було.
Що вас найбільше надихало й надихає в ОУЖ?
Я багато навчилась в організації. Були різні літературні вечори, інші заходи, де розповідали про жіночу історію, видатних українських жінок. Тут інформації було навіть більше, аніж в українській суботній школі. У мене виросло велике зацікавлення до таких поетес, про яких я не чула, інших постатей жінок. Також мене надихає, наскільки жіноча організація відкрита до нових ідей. Перші жінки, що створили організацію, завжди були готові підтримувати їх. І це завдяки тим жінкам ми змогли організувати першу гуманітарну допомогу в Україну і тоді цю благодійну допомогу розвивати. Це не було так, що «ми ніколи то не робили й не будемо робити», чи «ми завжди робили так і не будемо робити інакше». Вони завжди підтримували нові ідеї. І ми на цьому стараємося настоювати й тепер. Ми мусимо бути відкритими до нових ідей та нових способів праці. І ми дуже стараємося це робити, стараємося всю нашу комунікацію робити двомовною, бо виростають дівчата в діаспорі, що можливо не дуже розуміють українську, але ми не хочемо нікому відмовляли в участі в організації. Ми хочемо, щоб кожна жінка відчула, що вона має місце в цій організації і будемо її вітати. І я думаю, це особливо важливо для жінок. Наша організація старається створити safe space, щоб жінки могли гуртуватися, познайомитися, бо знайомство — це надзвичайно важливо, щоб вони були зі своїми однодумцями й розвивали діяльність для себе, а тоді і для громади, і для України.
Де можна більше дізнатися про вашу діяльність та як можна до вас долучитися?
Ми маємо сторінку на Facebook, через яку з нами легко сконтактуватися. Ми підкажемо, де є найближчий гурток і як до нього долучитися.
Запрошуємо на сторінку Association of Ukrainian Women in Great Britain. Чекаємо нових членкинь, ідей і талантів — будемо щиро вітати.
Авторка тексту: Калерія Андрієнко
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
Фото: Організація Українських Жінок (ОУЖ)
