Його студія — у Лондоні, але матеріали для робіт приїжджають здалеку: Афганістан, США, Бразилія, Ірак, Саудівська Аравія, Китай, а нещодавно й Україна. Британець Пірс Секунда понад 25 років створює картини та гравюри. Його роботи представлені в колекціях провідних музеїв та культурних інституцій Великої Британії, США та інших країн. Пірс починав як абстрактний художник, але після терактів 11 вересня та знищення Талібаном статуй Будд у Баміані його увага змістилася до тем руйнування культури, іконоборства та чому люди знищують те, що має для суспільства значення. Відтоді матеріал для нього — це більше, ніж просто інструмент. Митець працює з тим, що є частиною певної історії — деревним вугіллям, іржею, сирою нафтою, та іншими речовинами, повʼязаними з місцями конфліктів і катастроф. Так, каже Секунда, історія починається ще до того, як зʼявляється мистецтво.
Журналістка Маяка Карiна Воловідник побувала на виставці Пірса у Лондоні та розпитала митця про його виставку Nature Morte: The Extermination of Ukraine, ідею проєкту та військові злочини, які він задокументовує у своєму мистецтві.
Перше знайомство з виставкою
Я вирушаю до лондонської галереї, щоб особисто познайомитися з художником і побачити, яку історію розповідають його картини цього разу.
Це нова серія робіт, створена після повернення з України. За останні два роки Пірс був там двічі — у 2024 та 2026 роках. Зокрема у Харкові, Одесі та Києві. Там збирав матеріали, спостерігав, розмовляв із людьми й досліджував те, як росія нищить українську культуру під час війни.
Поки чекаємо на інтерв’ю з художником, роздивляюся роботи.
Хліб.
Борщ.
Деруни.
Котлети по-київськи.
На одній із картин впізнаю рибу з одеського Привозу з характерним цінником. Згодом у розмові художник підтвердить, що я не помилилася. На іншій — знайомі кожному українцю пампушки з часником. Усе це виглядає майже буденно. Рідно. Так, ніби ти просто зайшов на кухню або на ринок. Та лінії на зображеннях змушують придивитися ближче. Я вже частково знаю їх історію та чому вони такі насичено чорні. І справа тут не лише в кольорі.
Це чорнило з вугілля, зібраного в Харкові, на місці ракетного удару, який росіяни вперше нанесли у 2022 році по будівлі ОДА. Так залишки після руйнування отримали новий зміст і допомогли зобразити те, що ворог намагається стерти.
Їжа як відправна точка
Але чому саме їжа стала одним із головних образів цієї серії?
— Як виникла ідея зображувати у ваших роботах саме українську їжу? Чи був якийсь конкретний момент або досвід, який підштовхнув вас до цього?
— Я думаю, що їжа — найпростіший варіант. Це найдоступніший образ, який я міг придумати. Я обрав її, тому що тема пошкодженої культури і спроба перекласти розуміння цієї пошкодженої культури в мистецтво — дуже складний процес. На кожному етапі я намагаюся максимально все спростити. І це найпростіший спосіб перекласти таку детальну й складну тему в зрозумілий образ, який я можу придумати.
Якщо ви гуляєте вулицями Європи й запитаєте перехожого: “Ви коли-небудь чули про борщ?”, вони скажуть “так”. А якщо запитати: “Що таке борщ?”, вони можуть відповісти: “російський суп”. І саме це непорозуміння означає, що навіть традиційні українські страви русифікуються. І певним чином необхідно відновити цей баланс. Я ж не намагаюся сам створити це відновлення балансу, а просто використовую українську їжу, як відправну точку, від якої переходжу до образів, що досліджують знищення культури. Тож виставка моїх картин спершу починається із зображення сирих інгредієнтів, потім переходить до готових страв, (вони на картинах посередині), а далі — до хліба. Така собі піраміда, яка імітує структуру влади людей, які вчиняють військові злочини в Україні.
Назва виставки звучить значно жорсткіше, ніж те, що бачиш перед собою: Nature Morte: The Extermination of Ukraine («Натюрморт: знищення України»). На полотнах — яскраві кольори, знайомі продукти й сцени. Для мене, як для української глядачки, цього достатньо, щоб зчитати набагато більше, ніж просто натюрморти з їжею. За цими образами я впізнаю своє повсякденне життя, а разом із ним і контекст, у якому вони з’явилися. Але чи побачить її так само людина, яка ніколи не була в Україні і для якої ці продукти та образи нічого не означають? Чи не може “краса” цих картин, навпаки, зробити їхню історію менш відчутною? Тож я запитую художника: чи не хвилювався він що, роблячи ці картини естетично красивими, може пом’якшити реальність того, що вони зображують?
— Я думаю, що саме простота і зрозумілість, це інстинктивне розуміння, яке виникає у людей, коли вони бачать їжу, залучає їх до мисленнєвого процесу. І це дуже важливо. Щось не декоративне, не обов’язково красиве, але легко зрозуміле. Щось, що привертає увагу і змушує людей захотіти розібратися далі: чому я створюю картини з мисками супу та квасолею?
Будь-хто, хто заходить у цю галерею, може зрозуміти: це — восьминіг на грилі, риба, картопля, борщ, чи красивий декоративний весільний хліб, коровай. І завдяки цьому миттєвому розумінню того, що саме зображено на картині, люди зацікавлюються.
Усі запитують: “Чому вони розташовані у формі піраміди?”. Якби я не розташував їх у формі піраміди, люди подивилися б у вікно і пішли далі. Але коли відвідувачі дивляться на картини, де їжа зображена саме таким чим — це зацікавлює і стимулює до дискусій.
Коли мистецтво стає дослідженням: матеріал, злочинці та масштаби
Використовувати вугілля як чорнило для Пірса Секунди — практика не нова. Раніше він вже працював з цим матеріалом — малював вугіллям з обгорілих будівель в Іраку одразу після визволення від ІДІЛ, а також з дерев, знищених пожежами в Амазонії. Використовував і інші матеріали — іржу зі сталі Всесвітнього торгового центру після терактів 11 вересня, сиру нафта, сажу з автомобільних вихлопів, навіть порох із німецьких боєприпасів часів Другої світової.
Проте в українській серії він значно глибше занурюється в історії конкретних людей, культурну ідентичність та те, як руйнування впливає на українське суспільство.
«Річ у тім, що мої роботи, пов’язана з Україною, відрізняється від попередніх проєктів, над якими я працював. Для мене — це дослідження того, що відбувається внаслідок російського вторгнення, і воно більш зосереджене на людях, ніж будь-який попередній проєкт, над яким я раніше працював.
Тож значна частина мого мистецького проєкту — це спроба з’ясувати, хто ці люди, які руйнують українську культуру».
Утім, Пірс не залишає ці історії лише на рівні опису злочинів — він прагне знайти конкретно тих, хто за ними стоїть. Кожна робота без опису, натомість внизу має QR-код, який веде до окремого цифрового архіву. Там — імена, фотографії та інформація про російських чиновників і військових, яких його дослідження пов’язує з пограбуванням українських музеїв і мистецьких колекцій, викраденням і примусовою передачею українських дітей російським сім’ям та їх мілітаризацією, а також окремо — ракетною атакою на Одеський кафедральний собор у 2023 році.
«Одна з цілей створення цих робіт полягає в тому, щоб вони представляли людей — дещо поетично абстраговано, відсторонено. А якщо вони мають представляти конкретних людей, очевидно, я маю пояснити, хто саме ці люди.
Причина, чому я використовую QR-коди, щоб перенести увагу людини від тарілки борщу до біографії конкретної людини, полягає в тому, що ці картини створені за допомогою вугілля. Я перетворив вугілля на чорнило і створив ним картини. Вугілля було першим інструментом, за допомогою якого люди залишали зображення — воно є на наскельних малюнках і використовувалося ще 60–70 тисяч років тому.
Але мені подобається, що я можу використовувати QR-коди, які за допомогою шовкографії наносяться на папір тим самим чорнилом із вугілля. Тож це все — вугілля.
Перший інструмент для створення зображень, який використовувала людина, тепер через живопис і добу інтернету стає порталом до іншої інформації. Я не думав, що моя робота зможе створити такий міст, але для мене дуже важливо, що це відбувається».
Масштаб завданої шкоди росією митець показує й у цифрах. На стіні галереї — візуалізація 6 347 задокументованих випадків пошкодження українських культурних об’єктів у 2022–2026 роках. Кожна точка відповідає окремому випадку, перетворюючи дані на картину, що показує масштаби втрат по всій країні.
Поштовх до створення проєкту
За роботою Секунди стоять не лише документи, архіви та багаторічне дослідження. Частину відповідей він отримав безпосередньо в Україні — від людей, які опинилися в центрі подій.
Одна з таких розмов, за його словами, стала моментам, коли він по-іншому побачив те, що відбувається з українським культурним надбанням і дала поштовх до створення цього проєкту.
«Був один особливий момент на другий день мого перебування в Україні… Коли я сидів у порожньому музеї «Пінакотека» в Києві з Анастасією Чередниченко, яка очолює ICOM — Міжнародну раду музеїв. Я сів поруч із нею і сказав: «Я думаю, що має існувати певна структура влади, яка контролює розграбування творів мистецтва». І вона одразу відповіла: «Так, безумовно. І цим керує ось цей чоловік — Юрій (Юрій Комлев — директор Оренбурзького обласного музею образотворчих мистецтв, член керівних органів музейних організацій Росії; за даними дослідження Пірса Секунди, пов’язаний із координацією викрадення мистецтва з окупованих українських музеїв — Авт.) І тоді переді мною відкрилася величезна картина: те, що відбувалося, було організовано Росією в промислових масштабах. Це не було чимось спонтанним — все було організовано так, щоб можна було просто швидко й легко вивезти цінні речі.
Це усвідомлення змусило мене подумати: я маю змінити своє бачення того, що я тут роблю. Я вирішив поспілкуватися з великою кількістю людей, отримати краще розуміння того, як саме відбувається завдання шкоди культурі, а потім сформувати свої ідеї щодо того, що я створюватиму.
В той момент я також зрозумів, що це своєрідна піраміда — структура російської влади, які контролюють пограбування та масову депортацію дітей. Щойно я зможу з’ясувати, хто ще входить сюди, розібрати цю структуру на частини й показати це у формі мистецтва — тоді це буде готовий проєкт. Це осяяння було дуже важливим для мене».
Реакція іноземних відвідувачів
Усі ці історії, імена та тисячі задокументованих випадків складаються в картину, масштаб якої важко осягнути. Та чи змінюється сприйняття, коли цю інформацію бачить людина, яка раніше не знала про неї?
Я запитую Пірса, як на виставку реагують британські відвідувачі, які, можливо, вперше стикаються із таким масштабом російських злочинів проти української культури..
«Люди загалом дуже шоковані, — розповідає художник. — Багато людей у Великій Британії не знають, що відбувається масова депортація дітей, вони не розуміють її масштабів. Не усвідомлюють, що військові табори в Росії перетворюють дітей на російських солдатів. Вони не знають імен людей, які цим всім керують. Проте починають це розуміти, коли я кажу їм, що це щось на кшталт скаутів, але з ручними гранатами та ракетними установками — і тоді починають усвідомлювати, що насправді відбувається. Потім я показую їм статистику та дослідження, яке роздрукував, та кажу: “Перегляньте ось це”. І коли вони починають переглядати ці матеріали та усвідомлюють масштаби мілітаризації дітей і масштаби примусового усиновлення українських дітей, тоді змінюється ставлення до виставки й до вступних текстів. Відвідувачі виставки починають розуміти, що це щось набагато, набагато страшніше, ніж просто одна країна, яка напала на іншу».
Проєкт триває: фільм, нові покази та інші роботи
Виставка — не кінцева точка. Митець хоче, щоб зібрані тут історії та свідчення продовжили жити й після її завершення — уже у форматі документального фільму.
Над стрічкою працює режисер Девід Міллер. Частину вже створеного матеріалу — зокрема розмови з людьми, записані під час дослідження Пірса в Україні, — можна побачити безпосередньо на виставці. Загалом уже готово близько години двадцяти хвилин матеріалу, але робота над фільмом продовжується.
Для подальшого втілення проєкту команді потрібне фінансування, тож найближчим часом вони планують відкрити збір коштів. Пірс також хоче підтримувати зв’язок із відвідувачами, які залишають свої контактні дані, та розповідати їм про подальшу роботу над фільмом.
Лондон для Пірса — лише одне з місць, де ця історія може бути почута. Він хотів би, щоб виставка вирушила до США, та вже розглядає кілька можливостей для показу.
Український проєкт — не єдина тема, над якою сьогодні працює Пірс. Останніми роками він створює картини із сажі, яку збирає з автомобільних вихлопів, для створення великих пейзажних полотен. На них — ліси, джунглі та інші природні середовища, яким загрожує людська діяльність. Художник каже, ці роботи мають подібну до української серії рису: вони приваблюють своєю красою, але водночас несуть у собі «темний» підтекст.
Та попри роботу над іншими проєктами, Україна для Пірса залишається особистою історією. На завершення нашої розмови я запитую художника, чи планує він повернутися в Україну. «Так, безумовно», — відповідає він.
Секунда каже, що планує привезти виставку безпосередньо в Україну.
«Щоранку я прокидаюся зі страхом отримати повідомлення про те, що з кимось із людей, яких я знаю в Україні, щось сталося. Я просто хочу, щоб це закінчилося», — говорить він.
Для художника ця виставка — не лише спосіб розповісти британській аудиторії про те, що відбувається з українською культурою. Це також його особистий зв’язок із людьми, яких він зустрів в Україні.
Виставку Nature Morte: The Extermination of Ukraine можна відвідати у Fitzrovia Gallery в Лондоні до 6 вересня 2026 року. Вхід безкоштовний.
Частину представлених на виставці робіт можна придбати. 15% від коштів із їхнього продажу буде спрямовано на відновлення пошкодженої церкви XII століття на території Києво-Печерської лаври.
Текст: Карiна Воловiдник
Редакторка української версії: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської версії: Гелен Льюїс
Фото: Світлана Тунь
