Анна й Катерина родом із різних областей України: одна — із заходу, інша — зі сходу. Зустрілися вони в Лондоні й жартують, що це була любов із першого погляду, адже обидві об’єднані мистецтвом, зокрема — українським модернізмом. Зараз жінки проводять заняття з елементами арттерапії для всіх охочих і мріють про власну галерею-кав’ярню. Ми поговорили про омріяний артпростір, українських модерністів і мистецтво України в царські та радянські часи.
Благодійність і креативність із запахом кави. Анна
Анна Бородай народилася в Запоріжжі. Двадцять років життя вона присвятила власній компанії — працювала в бізнес-консалтингу. Потім зрозуміла, що вигоріла повністю, і вирішила покинути юриспруденцію та знайти щось ближче до душі.
«Якось мій друг запросив мене в Київ на дегустацію кави. Раніше я ніколи не пила кави, одного разу спробувала, вона була гірка й не сподобалась. А проте там у мене стався зовсім інший досвід — напій мав різні аромати та присмаки. Я зрозуміла, що це те, чим я хочу займатися — speciality coffee (у цьому значенні “кава преміумкласу”.— Ред.)».
Анна ділиться, що планувала відкрити персональний кавовий бренд, але почалася війна в Україні. Вона вірить, що кава — це не просто напій, а ціла культура, котра об’єднує людей: «Всі говорять про те, що Лондон — столиця самотніх людей, але я думаю, що люди просто мають групуватися навколо чогось, що є їхньою пристрастю. До прикладу, я люблю бадмінтон — отже йду туди, де збираються люди, які теж люблять цю гру. Й от у нас уже є щось спільне — бадмінтон. Те саме із кавою — якщо ви любите добру каву, потрібно шукати таких самих людей, з якими буде цікаво погомоніти та насолодитися чашечкою кави. Тоді це будуть люди вашого рівня та інтересів».
У 2014 році Анна разом із друзями створила благодійний фонд «Переможемо разом», щоби фінансово підтримати українську армію в боротьбі проти агресії Росії. Це була додаткова робота, крім основної.
«Ми підходили до благодійності з креативом — організовували виставки та ярмарки робіт українських митців, запрошували джаз-бенди. Цим самим заробляли кошти та віддавали на потреби військової бригади. Фонд пропрацював 10 років, й увесь цей час я була дотична до мистецтва, організації подій та благодійності».
Під час роботи над фондом Анна була оточена творчими людьми — художниками, музикантами. Це не могло не вплинути на її зацікавлення: вирішила вчитися в дизайнерській школі в Запоріжжі. «Це мій шлях до мистецтва», — ділиться жінка.
Після початку повномасштабного вторгнення перебувати в Запоріжжі стало надто небезпечно, і доля закинула її у Великобританію. Закінчувати працювати з мистецтвом та популяризувати українську культуру Анна не хотіла, тому продовжила поєднувати благодійність і креативність: «Camden Council (Camden — один із районів Лондона, council — різновид адміністративного офісу (муніципалітету), який забезпечує владу в районі. В Україні функції канселів виконують міські ради.— Ред.) об’єднався з організацією Family 4 Peace (з англ. “Сім’ї для миру”. Благодійний фонд, що із 2022 року підтримує українських біженців.— Ред.), щоб створити спільний проєкт.
Річ у тім, що знамениті англійські червоні телефонні будки, які розкидані по всьому місту, більше не виконують своїх прямих функцій, адже мало хто користується стаціонарним зв’язком. Вони часто стають стихійними смітниками. Як представниці громади українців у своєму районі, мені доручили зайнятися цими телефонними будками. Розмальовувати їх не хотілося, бо вважаю, що вони вже мають довершену форму. Але я вигадала прикрашати їх традиційними українськими вінками. Ми збиралися з українськими жінками та плели вінки із соняшників, маків, волошок. Квіти України. Пізніше виникла ідея задекорувати будки сакральними давньослов’янськими знаками, вишитими на шматках тканини, та додати помпони, як на рукавах вишиванки. Так ми надавали українського шарму лондонським символам».
Британія як новий виток життя. Катерина
Катерина Кулішова родом із Закарпаття, освіту отримала фінансову, проте займалася власним бізнесом — магазином дитячих речей: «Я завжди переймалася сім’єю і намагалася маневрувати між трьома дітьми та власною справою. Врешті мені вдалося так організувати процес, щоб мій бізнес працював дистанційно — як показав ковід, це було необхідністю».
З часом, пригадує Катерина, коли підросли діти, почала більше цікавитися українською культурною спадщиною: «Наша культура дуже постраждала від зросійщення, і я часто запитувала себе: що ми залишимо своїм дітям? У той період на професійному тренінгу я випадково, а можливо, і ні, зустрічаю жінку з ім’ям Олександра, яка свого часу була правою рукою Бориса Возницького (Український мистецтвознавець, академік Української академії мистецтв. 1926–2012.— Ред.). Він займався популяризацією української культурної спадщини, створив так звану “Золоту підкову Львівщини” (16 культурних об’єктів, з’єднаних між собою туристичним маршрутом.— Ред.), вивчав і відновлював роботи Йогана-Георга Пінзеля (скульптор XVIII століття.— Ред.). Мене настільки захопила історія життя і діяльності цього чоловіка, що він став для мене символом свідомості та збереження української культурної спадщини. Згодом ми з Олександрою продовжили його справу, жартували, що “тягнули віз Возницького” — спершу організовували виставку творів митця, потім робіт, які були присвячені йому та Пінзелю. Далі ми робили пленери, на якому сучасні художники малювали картини».
З перших днів війни Катерина почала волонтерити, організувавши зі своїми сестрами, які живуть у Німеччині, гуманітарний вантаж. Надсилали військовим та цивільним необхідні речі: тим, хто найбільше того потребував. Після повномасштабного вторгнення Катерина переїхала в Лондон, до старших дітей, які жили тут раніше. Вони наполягли, щоби вона привезла у Великобританію їхню молодшу сестричку. Зізнається, спершу хотіла залишити наймолодшу дочку з братами, а сама повернутися в Україну, щоб і далі волонтерити. Але за британськими законами діти шкільного віку не можуть жити без матері, тому прийняла рішення залишитися. «Я називаю це “британський тред” (у цьому значенні «новий виток».— Ред.), який дав мені могу заспокоїтися, заземлитися та зрозуміти, що я насамперед потрібна своїй дитині. Пізніше я зрозуміла, що допомагати можна й дистанційно, бути корисною там, де я перебуваю».
В Україні Катерина активно волонтерила — курувала відправлення необхідних речей: хліб, борошно, турнікети, тактичні окуляри, павербанки. У Британії вирішила, що може продовжити роботу в культурному сегменті й волонтерити, організовуючи виставки українських митців: «На другий день мого перебування тут я зрозуміла, що мушу повернутися у своє середовище. Так виникла ідея показати британцям наших художників. З Фондом Возницького ми привозили роботи митців, я зв’язувалася з різними організаціями, музеями, щоб знайти приміщення. На той час у мене не було фінансів, тому все робилося в дуже короткі терміни й на волонтерських засадах. Перша виставка була в українській церкві в Лондоні, далі — Український бізнес-клуб. Вдалося провести 8 виставок різноманітних митців — це були експресіоністи, акварелісти, графіки: художники з усіх областей України. Усього 150 робіт: від маленьких графічних до величезних робіт 2х3 метри, у тому числі диптихи і триптихи.
Я займалася всім: і шукала транспорт, чим можна привезти роботи, й оформлювала приміщення, і впроваджувала маркетинг. Людина-оркестр (сміється). Це було дуже виснажливо. Востаннє я проводила виставку у Mayfair (район Лондона.— Ред.) за свої кошти, тоді, на жаль, не було достатньо продаж, щоби покрити витрати. Окрім цього, на деяких виставках усе було дуже обмежене по часу, зокрема, на 19 поверсі у Вестмінстер кансіл, де я сама все організовувала, навіть заносила картини, упаковувала кожну роботу після закінчення виставки. У мене вичерпалися ресурси».
Водночас Катерина не шкодує про цей період, навпаки, каже, що він був цікавим та корисним, адже вона змогла покращити свою англійську, вивчити термінологію мистецтва, познайомитися з новими людьми та зрозуміти, що багато художників зараз надихаються українським модернізмом початку XX століття. Підтягнути англійську допоміг практичний курс із проведення мистецьких майстеркласів. Пізніше, завдяки цьому навчанню, вона виграла стипендію в Університеті культури Лондона.
Зустріч. Анна та Катерина
Уперше Анна й Катерина зустрілися в Лондоні на бієнале, зізнаються, що ще тоді хотіли продовжувати займатися мистецтвом та виставками, а проте, в обидвох були нагальніші справи, які потрібно було терміново вирішувати. Тому, попри те, що «зійшлися» вже тоді, співпраця не склалася.
Катерина: «Тоді, очевидно, був неправильний час для нас обох, ми не мали ресурсу на мистецтво. Я активно шукала житло в Лондоні, увесь час переселялася з місця на місце».
Анна: «А я була із поламаною ногою і не мала житла».
Катерина: «Так, Анна вирішувала свої справи теж. Ти не можеш створювати щось нове, якщо навіть мінімальні базові потреби не закриті. Коли я змогла знайти житло, тоді почала думати над тим, щоби продовжувати займатися мистецтвом».
Коли жінки зустрілися вдруге, Анна навчалася на програмі бізнес-інкубатора від організації TERN (The Entrepreneurial Refugees Network — з англ. «Мережа підприємців-біженців».— Ред.) для тих, хто мав досвід вимушеної міграції. Тоді почала формуватися та систематизуватися ідея майстеркласів із малювання. Саме тоді їм вдалося дійти до чогось більш прикладного, адже тут можна досягти фінансового результату швидше, аніж на проведеннях виставок.
Малювання як терапія. Анна
Елементи арттерапії на майстеркласах, які вони проводять щочетверга, з’явилися внаслідок навчання Анни як арттерапевтки: «Коли я працювала з українцями в кансілі як community ambassador, то помітила, які наші люди застресовані й “зажаті” — і це зрозуміло, усіх торкнулася війна, але водночас це наслідок виховання і радянських часів. Люди бояться взяти в руки пензля, намалювати щось. Але ж українці креативні, талановиті та творчі! І я подумала, а чому б не розкривати людям їхні ж таланти? Так виникла ідея проводити майстеркласи з малювання, використовуючи техніку малювання із заплющеними очима під різні мелодії. Таким чином відчуваючи та передаючи вібрації музики на папір».
Сам процес малювання теж нестандартний та передбачає декілька етапів: «Момент, коли учасники водять по паперу олівцем наосліп, вимальовуючи візерунки, триває буквально одну хвилину. На цьому етапі я вже можу використати власні знання з арттерапії і розповісти, що кого турбує, аналізуючи символи на папері. Адже, малюючи, люди вивільняють свої почуття, емоції, висвітлюють своє несвідоме. Але наш проєкт не про проблеми, а про розслаблення і терапію.
Наступний крок — знаходження у витках нескінченних ліній відомі для мозку символи. Тут кожен знаходить щось своє — чи то пташка, чи дитина, чи обриси країни. Далі ми обводимо візерунки символів, які побачила людина, створюємо єдиний рисунок і розмальовуємо різними кольорами. Коли закінчуємо, учасники можуть забрати додому готову картину. Таке заняття не тільки допомагає вивільняти нашу творчість, але й боротися зі стресом».
Також Анна вірить, що навіть кольори, які ми бачимо щодня, впливають на нас: «Все, чим ми себе оточуємо дуже впливає на наше самопочуття, емоції, стан. Навіть наукові дослідження говорять про те, що коли ми дивимось на щось приємне нам, особливо, якщо йдеться про мистецтво, тоді в нас піднімається рівень серотоніну в мозку й ми почуваємося краще. Предмети інтер’єру, будівлі, навіть чашка, з якої ви п’єте зранку каву, наповнюють вашу душу. І вона стає красивіша. Так само із музикою — чим ми “заповнюємо” свої вуха, те на нас впливає. Наприклад, індустріальний джаз, який включає скрегіт — це модно, але ці звуки, вібрації погано впливають на наше тіло. Те ж саме із мистецтвом: якими кольорами ми себе оточуємо, що бачимо щодня, наповнює і формує нас. Подумайте: а який ваш колір життя?».
Український модернізм. Катерина й Анна
Багато сучасних відомих митців надихалися модернізмом початку ХХ століття. Натомість художники 1900–1930-х років свого часу творили, використовуючи течії футуризму, кубізму, авангардизму. Ці течії лягли в основу та стали продовженням contemporary art (в цьому значенні — сучасне мистецтво.— Ред.). Проте мало хто знає, що багато яскравих представників початку ХХ століття мають українське коріння.
Катерина: «Наприклад, Соня Делоне (англ. Sonia Delaunay (1885–1979) — художниця та дизайнерка, засновниця художніх напрямів орфізму та симультанізму.— Ред.), багато принтів Burberry чи Chanel — це її роботи. Росіяни приписують її собі, оскільки сучасна Одеська область, де вона народилася, на той час була частиною Російської імперії. Французи пишуть, що Соня — їхня мисткиня, бо більшу частину свого життя прожила у Франції. Але правда в тому, що вона народилася в Україні.
Чи Енді Воргол (англ. Andy Warhol (1928–1987) — художник, ілюстратор, скульптор, письменник, продюсер, кінорежисер.— Ред.), справжнє ім’я якого — Андрій Варгола, народився в сім’ї лемків. Його називають американцем, хоча мало хто знає, що його батьки з Пряшівщини (українська етнічна територія, зараз є частиною Словаччини.— Ред.). Він став популярним завдяки тому, що зумів налагодити мануфактуру мистецтва, тобто не створював одну-єдину копію, а наклади в кілька десятків чи й сотню екземплярів. Це стало популярним і, дякуючи Енді, у світі існує попарт.
Окрім них іще Давид Бурлюк (український художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець (1882–1967) — Ред.), який зробив переворот у мистецтві, адже один із перших вирішив малювати не те, що бачить, а так, як відчуває. Давид народився на хуторі Семиротівщина, сучасна Сумська область. Його називають “українським Далі”, натякаючи на ексцентричність, адже митець виходив у люди із намальованою конячкою на щоці, вдягався вишукано і яскраво. Часто росіяни називають Бурлюка російським художником, а американці — американським, хоча сам він вважав себе “українцем із козацького роду”. І це також відчувається в його роботах, бо десь третина із них присвячена козацтву. Його картини говорять самі за себе.
Ми маємо близько сотні таких митців, які змушені були виїхати з Російської імперії, але у своїй творчості несли своє українське дитинство. Це проявляється в принтах, кольорах, візерунках, які дуже притаманні краю, у якому вони народилися. У Соні Делоне навіть є картина, де вона ностальгує, згадує своє дитинство в українському селі. Отак наші митці “понесли” нашу культуру у світ, і багато хто присвоює їх собі, навіть не здогадуючись про те, що вони мають українське коріння».
Анна: «Початок 20 століття — був важкий час не тільки для всього українського: мови, культури, видавництва, але і для людей. Чи можемо ми бути певні того, що твори чи особистості тих, хто виїхав, були б такими, як ми зараз знаємо? Адже після створення Радянського Союзу деспотична влада не тільки знищувала нашу культуру, але і втручалася в мистецтво, змушуючи художників малювати “на замовлення”».
Катерина: «Внесок українських модерністів у світове мистецтво дуже недооцінений. Немає значення, чи ми говоримо про візуальну, чи графічну образотворчість, усе це повернення до наших художників: Соні Делоне, Василя Кандинського (Живописець, графік, теоретик мистецтва, вважається першим абстракціоністом. 1866–1944.— Ред.), Давида Бурлюка. А звідки в них це? З України. Якщо подивитися на нашу природу, вона має яскраві кольори — Кримські й Карпатські гори, степи на півдні, море. Чи народне мистецтво — як раніше розмальовували житло, створювали посуд із глини… І кольористика, і візерунки українських модерністів містять усі ці компоненти — десь вони це схопили візуально, споглядаючи природу та побут, а десь це немовби передалось генетично, ніби з молоком матері».
Український модернізм під час тоталітаризму
Найбільший розвиток українського модернізму припав на 1920–1930-ті роки. Водночас на цей період припало багато трагічних історичних подій, спрямованих зокрема на знищення всього українського. І Російська царська імперія, і Радянський Союз не відрізнялися за своєю суттю — попри велику революцію та багато обіцянок, обидва режими були тоталітарними. Українські митці потрапили в самий епіцентр бурі.
І це не могло не впливати на їхню творчість, адже єдина течія, котра була дозволена новою владою — «соцреалізм», а за творчість переслідували, відсилали в заслання, страчували.
Катерина: «Однозначно, тоталітарні режими не пройшли повз українських модерністів теж. Ситуація була така, що в митців було два варіанти — піддатися новому регламенту, або протистояти йому. Якщо ви поглянете на роботи українських модерністів, то побачите, хто з них малював “на замовлення” — це і використання червоного кольору пропаганди, і заголовки в газетах і шрифти, погоджені радянською владою. Ми не можемо їх засуджувати, бо за непокору вони могли були страченими.
Були й ті, хто не погоджувався на це. До прикладу, Казимир Малевич відмовився “танцювати під радянську дудку” (Митець був одним із тих, хто активно чинив опір режиму. Фраза “Де серп і молот — там смерть і голод” (йдеться про Голодомор) належить Малевичу.— Ред.) та зазнав репресій — був змушений переховуватися, планував переїхати в Західну Європу, проте не встиг, адже його заарештували енкаведисти (за підозрою в шпигунстві та формалізмі.— Ред.). Він помер у страшній бідності, а могилу його знайшли згодом, на колгоспному полі. Малевич був неймовірно талановитим і його “супрематизм” (ідея, що справжнє мистецтво має відображати емоційні та духовні аспекти, а не просто відображати об’єкти чи сцени. Ключовою роботою Малевича в межах супрематизму є “Чорний квадрат” (1915).— Ред.) — це те, що раніше було невідоме світу.
Багато з тих, хто зрештою погодився на “співпрацю” з радянською владою, зараз невідомі нам, бо ми не розглядаємо їхні роботи в контексті творчості, швидше як пропаганду. Тому ми відрізняємо радянський модернізм: сюди входять мозаїки, скульптури, архітектура та картини, намальовані під тиском системи, та український модернізм — окрема течія мистецтва, яка існувала попри всі історичні події, паралельно з ними».
Анна: «Я вірю, що Малевич, як і багато митців того часу, мав високу чутливість та інтуїцію. Зараз, завдяки сучасним технологіям, нам вдалося дізнатися, що під “Чорним квадратом” Малевича заховані іще дві картини. І багато мистецтвознавців говорять про те, що це символізувало, що він відчув, що йдуть важкі, темні часи. Малевич і сам трактував свою роботу, як символ того, що буде “чорний період”, маючи на увазі радянський час. Ця картина, найімовірніше, була написана в 1915 році, а опісля були масові арешти української інтеліґенції, заслання або вимушені міграції.
Я вважаю, що ми не можемо знецінювати художників, які залишилися в Радянському Союзі та співпрацювали з владою, їхні роботи теж цінні для мистецтва, оскільки, вони відображали реальність того часу. Якщо ви глянете на картини 20–30-х років XX століття, то зрозумієте, наскільки були важкі часи, адже навіть кольори дуже темні, люди зображені бідними та знедоленими.
Навіть якщо порівняти мистецтво Західної Європи й України в той самий час, то вони дуже відрізняються. І це зрозуміло — мистецтво українського модернізму не могло бути витонченим, яскравим, натхненним. Часи та обставини були іншими».
Спільна мрія
Анна та Катерина мріють про власний артпростір у Лондоні, який би уміщував у собі галерею, приміщення для творчості та навіть бар із напоями.
Катерина: «Я бачу це як артпростір з експозицією сучасного мистецтва, музичними подіями, поезією, часом — із діджеєм, де багато мистецтва, картин, поезії, музики та різних майстеркласів».
Анна: «Для мене важливо, щоб там можна було повчитися чомусь новому, як-от створенню кераміки, малюванню картин чи мозаїці. Аби можна було виставити картини українських художників та об’єднати творчих людей — створити атмосферу дружби й підтримки. І, звичайно ж, випити кави преміумкласу».
Окрім цього, мріють, щоб в артпросторі було місце для лекцій про український модернізм та мистецтво загалом.
Катерина: «Колись Борис Возницький добився того, щоб у Луврі виставили роботи геніального скульптора Пінзеля. На 2012 рік це було просто неймовірне досягнення. І всі їздять дивитися на роботи Мікеланджело, да Вінчі, Рафаеля чи Моне. Але чомусь немає тенденції, щоби подивитися на українських художників, і це ніяк не пов’язано із тим, що вони менш цікаві чи талановиті. Просто про наших менше говорять».
Анна: «Щоб картини українських художників продавалися за мільйони, людям потрібно спершу донести їхню цінність. Адже ціна часто залежить від багатьох факторів — де художник вчився, формувався, надихався. Навіть важить факт, де раніше виставлялися його картини. Тому, щоб українські митці були популярними, про них потрібно розповідати. Я б хотіла, щоб у майбутньому артпросторі ми виставляли картини наших митців і цим самим змогли популяризувати українське мистецтво».
Авторка Ростислава Мартинюк
Редакторка українського тексту Анастасія Занузданова
Редакторка англійського тексту Гелен Льюїс
