Дві тисячі двадцять шостий можна сміливо назвати роком Івана Франка: 27 серпня виповнюється 170 років із дня його народження, а 28 травня — 110 з дня смерті. Цієї весни під час подорожі до Львову я переконалася в тому, що творчість класика української та світової літератури — це не просто знайома всім зі шкільних років спадщина, яка застигла в часі. Вона жива, має сучасне дихання і форми.
Придбати будинок допоміг посаг дружини
Знайомство зі світом Франка найкраще розпочати з його вілли за адресою вул. Івана Франка, 150/152, де він прожив свої останні 14 років. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка, або просто Дім Франка — це не просто музей, а простір, у якому досі відчувається присутність родини, їхніх звичок і щоденного життя.
Саме тут, у районі Софіївка, письменник здійснив одну зі своїх найбільших мрій — оселитися у власній оселі разом із дружиною та дітьми.
«Спочатку Франко не мав власного дому. Коли приїхав до Львова з Нагуєвичів і Дрогобича, йому було 19 років, він вступав до університету. Винаймав різні квартири — їх було аж тринадцять. Сьогодні, гуляючи Львовом, можна побачити меморіальні дошки на будинках, де він жив. Деякі з тих будівель, на жаль, не збереглися. І вже коли в Івана Яковича з’явилася сім’я, він почав мріяти про власний дім. Саме тут ця мрія здійснилася» — розповідає Марта Волошанська, завідувачка науково-експозиційного відділу Дому Франка
Район, у якому Франко вирішив оселитися, на той час виглядав зовсім інакше, ніж зараз — значно менш забудований, зате зелений і просторий. Саме це і привабило подружжя. Його назва — Софіївка, тому що поруч є церква Святої Софії. Уже був закладений парк, який тоді носив ім’я Яна Кілінського. Тепер це Стрийський парк — один із найгарніших у Європі. Франко прогулювався тут із дружиною і побачив, що продається земля. Вирішили її придбати.
Передісторія теж цікава: в 1898 році у Львові відзначали 25 років літературної діяльності письменника, і громадськість подарувала йому певну суму грошей. Франко писав, що саме це дало змогу задуматися про власний дім. Додавши свої заощадження і посаг дружини, вони купили цю ділянку. А вже в 1902 році нарешті відбулося новосілля.
«Маємо дуже гарні спогади дітей про те, як вони тут облаштовували свій побут, — продовжує пані Марта. У родині було четверо дітей — троє синів: Андрій, Тарас і Петро, і наймолодша донька Ганна. Донька згадувала, що вони з мамою садили квіти, і для них це був маленький рай.
Сини згадували, що насамперед пішли з батьком до садівника, купили багато щеп плодових дерев і кущів, насадили садок. До нашого часу збереглося одне дерево з того саду — груша. Вона досі росте і плодоносить. Плоди достигають наприкінці серпня, якраз до дня народження Франка — 28 числа. Ми тоді приймаємо відвідувачів і частуємо їх цими грушами».
Сам будинок зберіг не лише атмосферу, а і значну частину автентичного інтер’єру. У цьому й полягає особлива цінність музею, який працює вже понад вісімдесят років — з 1940-го. Ідея його створення належить третьому синові Франка — Петрові Франку. Він був його першим директором. За радянських часів експозиція музею мусила відповідати ідеології тієї епохи. Часто екскурсоводи більше говорили про пролетаріат чи зв’язки з російською літературою, ніж про самого Франка. Але навіть тоді тут працювали науковці, які зберігали безцінну спадщину. Наразі співробітники музею намагаються позбутися тих стереотипів і показувати Франка як цілісну особистість — письменника, науковця, сім’янина.
Сьогодні Дім Франка — це не лише місце збереження пам’яті, а й активний культурний простір, який постійно шукає нові форми взаємодії з відвідувачами. Є базові екскурсії, які дають основні знання, а є театралізовані — їх п’ять. Наприклад, «Візити до Франків», де сам Франко і його дружина зустрічають гостей. Є «Франчата про тата», де захоплюючі історії розповідають «діти» письменника. Є також програми для дітей — у форматі гри та квестів. Для музейників важливо, щоб кожен зустрівся зі своїм власним Франком.
«Тричі мені являлася любов»
У цьому будинку історія не виглядає застиглою — вона дихає, змінюється і відкривається по-новому для кожного, хто переступає його поріг. Про письменника, відомого всім українцям зі шкільних підручників, можна дізнатися чимало цікавинок. Починаючи з того, що він був рудим, а не чорнявим, як багато хто його зображує, і закінчуючи маловідомою шаленою пристрастю Івана Яковича — риболовлею.
Історія родини Франків у стінах цього дому розгортається як складна й багатошарова оповідь. Особливе місце в цій історії займає постать Ольги Хоружинської — жінки, яка була не лише дружиною Івана Франка, а і його соратницею, партнеркою і водночас людиною зі своєю непростою долею.
«Вона була освіченою дівчиною, народилася у дворянській родині, — зазначає пані Марта. — Ольга закінчила в Харкові школу для благородних дівиць, а потім навчалася в Києві на вищих жіночих курсах. На той час жінки не могли здобувати освіту разом із чоловіками в університетах чи академіях, тому існували окремі курси для жінок із таких родин. Вона знала кілька іноземних мов, була піаністкою. Жила в Києві, де збиралося інтелігентне коло — Косачі, Лисенки, туди приїжджав і Франко. Вона добре розуміла це середовище, була частиною цього інтелектуального життя».
Саме в цьому середовищі сформувалося її світобачення, яке згодом органічно вписалося в спільне життя з Франком. Їхній шлюб не був випадковим союзом. І хоча зараз деякі франкознавці кажуть про те, що він не був щасливим, що Ольга зазнала в цьому шлюбі чимало страждань, усе ж таки така версія не є беззаперечною.
«У них було четверо дітей, і тому говорити, що не було любові чи приязні, абсолютно неправильно, — вважає Марта Волошанська. — Троє дітей залишили спогади, і всі вони писали про гарні стосунки між батьками. Згадували, що батьки надавали великого значення розвитку — і фізичному, й інтелектуальному. У родині вітався спорт, навчання, читання. Усі діти здобули добру освіту: хтось закінчив університет, хтось політехніку. Усі знали іноземні мови, допомагали батькові у видавничій діяльності. Кожен мав свої таланти, і це, безперечно, заслуга батьків, які активно вкладалися в їхній розвиток. Це була родина, де виховання було свідомим і дуже продуманим.
Тож говорити, що Франко був деспотом щодо до дружини, як інколи пишуть, — неправдиво. Треба розуміти контекст: на Хоружинську лягала велика частина домашньої роботи — і виховання дітей, і ведення господарства. Помічниці були, але не завжди, і часто вона справлялася сама. Звичайно, вона так організовувала життя, щоб Франко мав можливість працювати. І це величезна її заслуга — створити такі умови. Відомо, що вона навіть давала йому поради щодо видання творів, а з її посагу бралися кошти на їхній друк — наприклад, на альманах “Життя і слово”».
Що стосується інших жінок, сам письменник у одному з віршів писав: «Тричі мені являлася любов». Йдеться про три ключові постаті в його житті. Першою була Ольга Рошкевич — юнацьке кохання, яке виникло ще в гімназійні роки. Другою — Юзефа Дзвонковська, полька, у яку Франко закохався вже в студентські роки. Вона була надзвичайно вродливою і водночас недоступною, відмовляла всім залицяльникам через невиліковну хворобу — туберкульоз, від якого невдовзі померла. Це кохання мало радше ідеалізований характер.
«Третьою жінкою, яка привернула увагу Франка, уже коли він був у шлюбі, була Целіна Журовська, — розповідає Марта Волошанська. — Маніпуляторка, тобто працівниця пошти. Вона не відповідала йому взаємністю, не цікавилася його творчістю і ставилася до нього доволі байдуже. І саме ця недосяжність, ймовірно, лише підсилювала його зацікавлення. Водночас немає підстав говорити про реальні романтичні стосунки чи, тим більше, про коханок у звичному сенсі. Сам Франко в листах підкреслював, що його любов часто була «паперовою», ідеалізованою, радше внутрішнім переживанням, ніж реальним зв’язком. Він навіть жартома радив молодшим колегам бути закоханими для творчого натхнення. Це свідчить про те, що почуття для нього були тісно пов’язані з поетичною уявою, а не з практикою особистого життя. А якщо ви хочете більш докладно дізнатись про кожну із жінок у житті Івана Яковича, заходьте на наш ютуб-канал Дім Франка. Наші співробітники записали всі історії в цікавій формі, з музичним супроводом».
Долі дітей Франка були драматичними
Сьогодні Дім Франка ретельно зберігає все те, що стосується життя великої родини. Радощі, успіхи, надії та драми тих, хто тут жив. У 1913 році раптово помер старший син Андрій, йому було лише 26 років. Він був дуже талановитим, уже мав наукові публікації. За словами Марти Волошанської, це був великий удар для родини, особливо для матері, бо Андрій був її улюбленцем. Трагедія підірвала здоров’я Ольги Хоружинської — це сталося саме в рік 40-літнього ювілею творчої діяльності Франка. Але сам Іван Якович на той час уже був тяжко хворий. Активна фаза його хвороби почалася приблизно з 1908 року. Тоді ще не могли встановити точний діагноз, але зараз відомо, що це був ревматоїдний поліартрит. Лікували його неправильно — препаратами, що містили ртуть і миш’як, і це лише погіршувало стан. Хвороба позбавляла письменника можливості працювати у звичний спосіб, але не зламала його внутрішньо. Навпаки — він до останнього намагався залишатися активним.
«У нього були паралізовані руки, а для письменника це страшно, — розповідає пані Марта. — Кажуть, що йому навіть прив’язували олівець до руки, щоб він міг писати. Він не уявляв життя без праці. Його треба було годувати, доглядати — це були дуже складні умови життя. Останні роки життя Франка проходили на тлі Першої світової війни, яка остаточно роз’єднала родину. Донька Анна поїхала до Києва ще в 1914 році й не змогла повернутися через війну. Сини Тарас і Петро пішли воювати: Тараса мобілізували до австрійської армії, а Петро вступив до легіону Січових стрільців. Дружина письменника перебувала в психіатричній лікарні. Сам Франко теж був дуже хворий, ним опікувалися друзі. Коли в березні 1916 року повернувся додому, розумів, що хвороба прогресує. Він хотів бути в рідних стінах. Йому допомагали студенти, які приходили як секретарі, бо він працював до останніх днів. Але фактично він помирав самотнім — без рідних людей.
Попри всю драматичність цих подій, родина Франків залишила після себе потужну спадщину, яка продовжувала жити в наступних поколіннях. Кожен із дітей мав свій шлях, свої досягнення і випробування. Тарас Франко жив у Львові, був директором цього музею з 1947 по 1949 роки.
Але його звільнили через те, що експозиція не відповідала вимогам радянської ідеології. Після цього його фактично змусили переїхати до Києва, де він працював в Інституті літератури й перебував під постійним наглядом. Уже за часів незалежної України були знайдені архіви КГБ — кілька томів матеріалів стеження за ним. Не менш яскравою постаттю був Петро Франко — один із тих, хто поєднував у собі наукову, громадську і військову діяльність.
«Петро був дуже багатогранним — він закінчив Львівську політехніку, був інженером-хіміком, — пояснює Марта Волошанська. — Але водночас активно займався спортом, був одним із засновників спортивного руху, написав книжку “Руханка”. Саме завдяки йому в гімназіях з’явилися уроки фізичного виховання. Він був також співзасновником “Пласту”. Під час війни став сотником Української галицької армії, пілотом. Його арештували в 1941 році і вивезли — він зник безвісти. Родина так і не дізналася правди про його долю».
Креативні ідеї реалізуються завдяки грантам
Поза експозиційними залами й меморіальними кімнатами, Дім Франка живе ще одним, не менш важливим життям — життям сучасного культурного простору. Тут не лише зберігають пам’ять, а й постійно працюють над тим, щоб вона звучала актуально. Одним із таких прикладів стала історія зі старою вищезгаданою грушею у дворі. Кілька років тому вона опинилася під загрозою: потребувала складного лікування, і музейники вирішили рятувати її спільно з громадою. Тоді вони організували благодійні заходи, виставки, а згодом навіть провели аукціон, на якому продавали картини. Завдяки зібраним коштам вдалося запросити фахівця, який провів комплексне лікування дерева. У результаті цей простір не просто відновили, а переосмислили. Так з’явилася «Галявина під грушею» — відкрита локація, яка працює в теплу пору року. Облаштована сцена, додатково встановлюють шатро, щоб захиститися від сонця, розміщують лави та столики. Саме тут відбуваються камерні концерти, театральні вистави, презентації книжок і дитячі заходи. Простір став живою частиною музею — місцем, де історія природно переходить у сучасність.
Сам будинок підтримується в доброму стані — це результат постійної роботи й турботи. Фінансування, однак, не є простим питанням. Основні кошти від обласної ради покривають базові потреби, крім цього із 2018 року співробітники Дому Франка активно працюють із грантовими програмами. Серед партнерів — Український культурний фонд, House of Europe, а також міські й обласні ініціативи. І поки багато українських музеїв ледь виживають через брак фінансування, Дім Франка постійно реалізує цікаві ідеї. Проводить виставки, створює освітні продукти, займається реставрацією та оцифруванням фондів.
Фондова колекція музею налічує близько 38 тисяч одиниць зберігання. Це не лише рукописи і книги, а й живопис, скульптура, декоративне мистецтво. Частину цих матеріалів регулярно показують на виставках, які відбуваються в трьох виставкових залах. Щомісяця тут змінюються експозиції — як із власних фондів, так і гостьові проєкти сучасних митців. Музей здобув репутацію важливого виставкового простору у Львові. Сюди прагнуть потрапити художники, тут відбуваються презентації і мистецькі події. Окрему увагу приділяють дитячій аудиторії. У музеї створено інтерактивні простори: з ляльковим театром, можливістю малювати, грати, взаємодіяти з експозицією. Одним із ключових проєктів стала книжка «Франко від А до Я», створена Богданом і Наталею Тихолозами. Вона отримала відзнаку як одна з найкращих книжок року і стала основою для масштабної мобільної виставки. Цю виставку згодом трансформували в англомовний формат і представили у європейських столицях — Відні, Будапешті, Загребі, Любляні. Експозиція була у формі лабіринту, яким відвідувач проходив, відкриваючи для себе Франка через короткі тексти й образи. Проєкт мав значний резонанс і став прикладом того, як українську культуру можна успішно представляти за кордоном.
Франко живе і в книгах, і на сцені
Музей активно співпрацює з театрами, зокрема з Національним драмтеатром ім. М. Заньковецької та Львівською оперою. Тут створювали мистецькі постановки за творами класика, як-от «Легенда про вічне життя», де поєднували анімацію і сценічну дію. До проєктів долучалися актори різних театрів. Власне, у тому, що творчість Івана Франка є напрочуд затребуваною зараз, я переконалася, потрапивши на дві вистави за його творами. Так співпало, що режисером обох є киянин Іван Уривський — лавреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, відомий передусім завдяки його культовій «Конотопській відьмі». Вистави були зовсім різні, але обидві — це історії про кохання, яке з різних причин не склалося. Драма «Перехресні стежки» в театрі ім. Леся Курбаса — камерна, таємнича, майже інтимна, сповнена символізму.
«Балада про вкрадене щастя» в театрі ім. М. Заньковецької — знов про любовний трикутник, взірець сучасної мелодрами, оновлена версія відомої франківської повісті.
В обидвох театрах — повні зали. Впевнена, що глядачі йдуть туди не тільки за новими враженнями, а й у пошуку себе. Цей шлях є надскладним, але одночасно й дивовижно захопливим. Долати його можна безкінечно — разом з Іваном Франком.
Текст: Юліанна Кокошко
Фото авторки та з відкритих джерел
Редакторка українськомового тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
