Протести в Грузії вже неодноразово порівнювали з українськими подіями під час Революції Гідності. Ключова відмінність полягає в тому, що вся Грузія має менше населення, ніж Київ із прилеглими до нього регіонами. Наразі грузинський народ продовжує боротьбу проти фальсифікацій на виборах і згортання євроінтеграції чинною владою, а також спроб запровадити так званий «російський закон». Людей розганяють водометами й погрожують їм; дехто втратив роботу або можливість вести бізнес, а хтось виїхав із країни. Але на барикадах досі багато молоді: вони не народилися в СРСР, але пам’ятають російську окупацію грузинських територій 2008 року, вони відкрито мислять, знають кілька мов, мають якісну освіту. Та найголовніше те, що вони не мають наміру залишати свою улюблену Грузію — країну, яка є їхньою і якою вони пишаються.
Маяк поспілкувався з активісткою та студенткою Сесілі Лорією про її рішення взяти участь у протестах, загрозу суверенітету країни, майбутнє Грузії та паралелі з українським досвідом.
— Сесілі, давай з’ясуємо всю історію протестів. Із чого все почалося?
Це сталося під час виборів нового парламенту Грузії. Наше суспільство хотіло створити якісний, демократичний парламент зі збалансованим представництвом різних партій, щоб жодна із них не мала абсолютної влади. Суспільство прагнуло, щоб опозиція могла збалансувати правлячу партію, яка домінувала в парламенті.
Для досягнення цієї мети багато опозиційних партій почали об’єднуватися та співпрацювати. Хоч і було зрозуміло, що опозиція не зможе здобути більшість, була надія, що зменшиться вплив правлячої «Грузинської мрії». Виборчий процес був жорстким і складним. Багато виборців боялися втратити роботу, якщо підтримають опозицію, адже нова система голосування передбачала використання технологій і процес не був анонімним: за виборцями спостерігали, як вони ставили позначки за обраних кандидатів. На тих дільницях, де використовувалися технології, виникло багато проблем. Питання виникли й щодо самого процесу голосування, і до підрахунку голосів: було зафіксовано випадки агресивного втручання в роботу обчислювальних програм. Система електронного голосування була запроваджена лише в містах, бо на села не вистачило ресурсів, але й там знайшлося місце для маніпуляцій. Так, в одному випадку для голосування було зареєстровано 500 осіб, а правляча партія повідомила, що отримала понад 600 голосів. Як таке могло статися?
— Ми мали дуже схожу ситуацію у 2004 році в Україні…
Ми почали з того, що оголосили парламент нелегітимним. Проте через контроль ними (правлячою партією— Ред.) правоохоронних органів та адвокатури, це не вдалося зробити офіційно. Вони почали маніпулювати статистикою, яку самі ж і сфабрикували, і почала роботу в парламенті, не маючи на це жодних повноважень. Це відбулося наприкінці жовтня 2024 року. Громадськість була вкрай обурена, насамперед через корумповані вибори.
Лише одна партія! Ми обираємо парламент на чотири роки, і це вже втретє, коли вони отримують більшість. Народ їх уже не хоче — і кілька організацій подали офіційні документи, які доводять, що вибори було сфальсифіковано, голоси вкрадено, а результати несправедливі. Ми вимагаємо нових виборів, саме тому ми боремося. Цей парламент — незаконний і утримує свою владу лише завдяки підтримці поліції, армії та інших силових структур.
Правляча партія почала нав’язувати закони, проти яких виступає громадськість, наприклад — про іноагентів, який часто називають «російським законом», бо той з’явився саме в них. За цим законом громадянам, чиї зарплати фінансуються Європейським Союзом або іншими країнами, заборонено голосувати. Ось чому ми глибоко стурбовані. Ми не хотіли, щоб наша правова система дійшла до такої стадії, але цей закон таки прийняли.
Найбільш тривожною подією для грузинського суспільства стала заява нашого прем’єр-міністра про те, що ми як країна припинимо дипломатичні відносини з Європейським Союзом до 2028 року.
— Чи означає це, що уряд залишиться тим самим?
На нас чекає ще чотири роки їхнього правління, що дуже непокоїть. Прем’єр-міністр оголосив, що ми більше не будемо приймати жодного фінансування від Європейського Союзу. Для такої маленької країни, як наша, це фінансування є вкрай важливим. Кожна школа, яка може похвалитися якісними підручниками й навчальними матеріалами, кожен малий бізнес, який отримав допомогу, і кожна історична будівля, яка була збережена, — це фінансова підтримка від ЄС. Ми отримали мільйони євро, і багато людей не усвідомлюють, наскільки життєво важливі для Грузії іноземні гранти. Наша нація спирається на це фінансування, щоб вижити. Відмова від цих коштів дає зрозуміти, що ми не хочемо мати нічого спільного з Європейським Союзом і, що більш тривожно, що ми не маємо потреби в цій, насправді критично важливій, підтримці.
Це дуже підозріла поведінка. Іншим підозрілим фактором є те, що за такими рішеннями стоїть олігарх, який фінансував цю партію для отримання особистого становища. Він був лідером руху багато років тому, і завдяки цьому він отримав популярність і підтримку, що означало, що він набрав багато голосів 12 років тому. Але він був корумпованим і використовував своє становище для фінансової вигоди. Його, неосвіченого, посадили в президенти. У нього немає навіть шкільного атестата, не кажучи вже про вищу освіту, чи диплома політика чи юриста, як це зазвичай буває для такої високої посади.
Наше занепокоєння посилюється ще й тим, що за цими рішеннями стоїть олігарх, який свого часу фінансово підтримав цю партію («Грузинська мрія»— Ред.), щоб задовольнити свої амбіції. Дванадцять років тому він очолював рух, який підвищив його популярність і набрав значну кількість голосів, але він був корупціонером і використовував своє становище для особистої вигоди. Його, неосвіченого, який не має навіть атестата про середню освіту, посадили в президентське крісло (від 29 грудня 2024 р. посаду обіймає Михаїл Кавелашвілі, колишній грузинський футболіст, політик). Він навіть не має університетського диплому або формальної освіти в галузі політики чи права, як це зазвичай передбачається на таких високих посадах. Досі в Грузії не було неосвіченого президента. Ми не хочемо, щоб нас представляв хтось, хто відомий тим, що матюкається в парламенті та грає у футбол. Коли ми говоримо про прем’єр-міністра (Іраклі Кобахідзе, обіймає посаду з із 8 лютого 2024 року, лідер партії «Грузинська мрія»— Ред.), — ми вважаємо його нелегітимним, тому що ніхто не вірить, що вибори були проведені чесно.
До кінця листопада 2024 року масові протести переросли у фізичні протистояння, вирішальними стали такі моменти, як «російський закон», сумнівний парламент, сфальсифіковані вибори, неосвічений президент і заява прем’єр-міністра про те, що ми не будемо співпрацювати з ЄС.
— Коли ви вперше вийшли на протест, чи пам’ятаєте свої відчуття? Що ви тоді побачили?
Це був не перший протест Грузії, ми вже багато років виступаємо за зміни в нашій країні. Так було із законом про іноагентів: кілька років тому парламент уже намагався його прийняти, проте відступив через наші протести, але в березні та квітні нам довелося опротестовувати цей закон знову, уже після прийняття.
Я була в Польщі за програмою Erasmus, коли відчула сильне бажання повернутися додому (до завершення залишалося всього два дні). Коли я приїхала додому, протести вже почалися. Моя сестра, члени сім’ї, друзі та хлопець були на вулицях, і не тільки вони, але й тисячі людей. Ми пишаємося своєю самобутністю і коли відчуваємо, що наша гідність під загрозою, інстинктивно рвемося її захищати. Для нас ідентичність є однією з найвищих цінностей, багато людей виходять на вулиці з протестом чисто інтуїтивно.
Наші лідери, яких нам нав’язали, офіційно відкинули Європейський Союз і розірвали з ним дипломатичні відносини, хоча знали, що партнерство з ЄС було нашою метою впродовж багатьох років. Нас це неймовірно засмутило. Люди вийшли на вулиці, перекриваючи дороги в знак протесту, і я приєдналася до них
— Як відреагували грузинські медіа?
У країні є два типи медіа: одні пов’язані з партією «Грузинська мрія», яка просуває наративи, спрямовані проти протестувальників, називаючи нас ліберало-фашистами, геями й таке інше. Кажуть, що ми не миролюбиві, що ми агресивні, і вони допомагають спіймати нас і посадити за ґрати. Ці медіа фальсифікують кількість мітингувальників і створюють фальшиві «фотографії» із протестів.
Однак є і опозиційні медіа, яким активно призупиняють чи й зовсім скасовують фінансування, погрожують, а їхніх директорів переслідує партія, проти якої ми боремося і яка хоче закрити всі опозиційні канали інформації. Ми робимо все можливе, щоб допомогти добропорядним медіа вижити в таких умовах, бо покладаємося на вільну пресу. Також у нашій країні інформація легко поширюється через соціальні мережі, такі як сторінки у Facebook, присвячені нашому руху. Люди регулярно публікують і власні історії, щоби висвітлити правду. Крім того, існують телевізійні канали опозиційних партій.
— Як організований сам протест?
Ми протестуємо біля парламентської будівлі. І це не просто так. Дев’яте квітня— одна з найважливіших дат у нашій історії, тому що в 1989 році багато молодих людей у моїй країні почали протестувати проти Радянського Союзу, щоб захистити нашу свободу. Російські війська прийшли і вбили 21-го цивільного під час спроби придушити протести. Іронія долі полягає в тому, що загиблих 9 квітня теж вшановують перед парламентом, оскільки це дуже символічне місце, що представляє єдність між нами. Зараз ми збираємося тут же. Це демонструє коло історії. Майже кожна молода людина в Грузії і я особисто розуміємо наслідки, з якими ми стикнемося, якщо не почнемо протестувати.
У нас немає конкретного лідера чи партії, які нас ведуть чи керують процесом, — кожен учасник є лідером. Природно, що люди беруть на себе певні ролі: хтось готує чай і каву, тоді як молоді, фізично здорові та сильні хлопці знаходяться «на передовій»; хтось, як моя сестра, юрист і розуміється на пропаганді та мові, якою ця пропаганда послуговується для обману мас. Ці люди допомагають викривати дезінформацію та видаляти шкідливі канали, спрямовані проти нас.
Ми одягаємося, як в армію. Наші зими зазвичай не дуже холодні, але цьогоріч температура впала до -5–10, що зробило перебування на вулиці нестерпним. Нам доводиться носити багато шарів одягу. Деякі люди не можуть відвідувати протести вночі через проблеми зі здоров’ям або сімейні обов’язки — вони приходять вранці. Усе відбувається органічно, ми називаємо це «самозахист». Надія, гордість і глибока готовність боротися за нашу країну вкорінені в нашій любові до неї. Ми мотивовані любов’ю — ми любимо нашу країну, нашу історію і ми хочемо бачити прогрес. Ми не народилися в Радянському Союзі, як попередні покоління, і нам не довелося бути свідками насильства, яке система завдала нашим батькам, дідусям і бабусям. Однак ми дізналися від них про згубні наслідки цієї системи. Покоління, які виросли в Радянському Союзі, не знали про США та Європу, вони знали лише про Москву та Санкт-Петербург. У них було мало можливостей подорожувати, і їм неабияк промивали мізки. Ми все ще відчуваємо довготривалі наслідки тих часів. Ми кажемо: «Назад у СРСР — ніколи».
Що я відчуваю? Стояти там, під час протесту, — піднімає настрій. Я дивлюся на людей, спостерігаю за їхніми рішучими виразами обличчя і бачу, що ми не боїмося. Кілька моїх друзів, яких я б описала як інтровертів і які ніколи раніше не брали участі в протестах, приєдналися до цих рухів. Стоячи пліч-о-пліч із людьми з такими ж переконаннями та ідеологією, як у тебе, відчуваєш себе правим і наділяєшся силою, навіть якщо ми не досягаємо конкретної мети. Як я вже згадувала, це інстинктивно.
О, люди точно не бояться. Понад 40 осіб перебувають у в’язниці, але й вони демонструють дивовижну стійкість, силу й підтримку. Я не можу спокійно спати, якщо не беру участь у протестах. Стало так п’янко! Я потрібна своєму народові! Ми навіть зустрічали Новий рік на вулиці: допомагаючи одне одному, готуючи їжу й ділячись нею з тими, хто її потребує. Вулицями блукає багато бездомних собак, і ми також піклуємося про них. Ми згуртовані спільними цілями й боремося за те, що є правильним.
— Я помітила, що раніше у вас стояла ялинка, прикрашена фотографіями і прапорами. Під час Революції Гідності ми робили так само. Як це відбувалося у вас?
Раніше ялинка була прикрашена фотографіями побитих і зображеннями людей з українськими прапорами, але наш мер, який представляє партію «Грузинська мрія», відправив поліцейських таємно прикрашати ялинку близько п’ятої ранку. Та все ж, думаю, він боїться протестувальників, адже не організував концерт і не виголосив свою традиційну різдвяну промову.
— У мене до вас суперечливе запитання. Кілька разів, у різних колах — як в Україні, так і за її межами — я чула, як люди запитували, чому грузинський народ не бореться за звільнення Міхеіла Саакашвілі. Що ви про це думаєте?
Міхеіл Саакашвілі — винятковий інтелектуал, який відіграв велику роль у прогресі нашої країни. Він дав нам одну з найважливіших речей — освіту. Дев’яності роки були надзвичайно складними для нас: люди крали, щоб вижити, тебе могли вбити просто за те, що ти носив шкіряну куртку. Це був напружений час. Після безкровної Революції Троянд Саакашвілі дав людям надію. Він почав відбудовувати міста і знову зробив їх процвітаючими. Освіта була ключовим фокусом під час його перебування на посаді.
Однак Саакашвілі так і не створив належної правової системи із чесними суддями, часто перевищував свої повноваження і був поглинутий владою, гордістю та грошима. До кінця свого керівництва він зробив чимало суттєвих помилок, і люди втратили довіру. Чого тільки варті відеозаписи насильства із в’язниць: їх було багато і вони шокували громадськість, більшість звинувачувала Саакашвілі й хотіла, щоб той пішов.
Особисто я не ненавиджу його. Але вважаю, що він мав би зробити більше, зокрема для викриття корупції в нашій церковній системі, яку я все ще сприймаю як таку, що має зв’язок із Росією. Однак він уникав вирішення цих питань, тому що чекав від церкви підтримки для задоволення своїх амбіцій: щоби стати премєр-міністром. Врешті ця залежність від церкви й підірвала його владу.
Через усе це більшість грузинів сьогодні байдуже ставляться до Саакашвілі й не вважають, що його треба звільнити. До того ж, наразі він перебуває під арештом у лікарні, а не у в’язниці, і досить активний у соціальних мережах.
— Чи стикалися ви особисто з якимись залякуваннями чи з іншою протидією вашій участі в протестах, наприклад, з боку адміністрації університету чи якихось органів влади?
Такі випадки стають усе більш поширеними. Наприклад, наприкінці 2024 року нас зупинив поліцейський, коли ми поверталися додому з протесту. Він запитав, куди ми їдемо, а коли ми відповіли, що додому, він запитав: «Ви тут живете?». Така підозріла поведінка трапляється часто.
Відчувається тиск із боку осіб, які не є співробітниками правоохоронних органів, а просто найнятими владою людьми, які намагаються залякати нас фізично. Їхнє завдання — знайти протестувальників і вступити з ними в конфронтацію. Це вкрай деморалізує. Багато людей щиро побоюються за свою безпеку в таких ситуаціях. Особисто я не отримувала дзвінків із мого університету або незнайомих номерів, які б закликали мене не виходити на протести. А от моїй сестрі, у якої є бізнес, погрожували. Під час перетину кордону її зупинили і влаштували допит про походження та вміст її речей. Прикордонники протримали її там дев’ять годин, погано з нею поводилися і навіть не запропонували їй склянку води або присісти. Незважаючи на жорстоке поводження, вона поводилася стримано через страх перед можливими наслідками.
Соціальні мережі ретельно контролюються і використовуються як інструмент залякування. Люди отримують повідомлення з погрозами, у яких йдеться про серйозні наслідки, якщо вони візьмуть участь у протесті. Кожного разу, коли правоохоронці когось затримують, вони поводяться агресивно. Хоча мене особисто не била поліція, я стикалася зі сльозогінним газом і шлангами з водою під високим тиском. Навіть носіння прапора Грузії або Європейського Союзу може спровокувати агресивну реакцію, оскільки правоохоронці часто вилучають прапори й можуть нападати на людину, яка його має.
Влада активно працює над тим, щоб не допустити людей на протести, хоча це протиправно. Були навіть прийняті закони, що забороняють носіння масок або захисних засобів для обличчя, особливо біля парламенту.
Багато людей втратили роботу через участь у протестах. Я зараз не маю роботи, тому мені це не загрожує, але знаю, що такі випадки непоодинокі.
Звісно, усе це може демотивовувати протестувальників і посіяти сумніви. Також чинний уряд регулярно запевняє суспільство, що він керується європейськими цінностями, це викликає сум’яття і непевність у потребі продовжувати. Але поряд із цим ми бачимо акти фізичного насилля над мітингувальниками й кожного разу, коли когось затримує поліція, його зустрічають одними й тими ж глузливими репліками: «Ну що, будеш іще виходити на протести?».
— Сесілі, які основні настрої вашого покоління? Чи передбачаєте ви різні можливі негативні наслідки? Що ви будете робити, якщо не досягнете успіху?
Ми намагаємося зберігати свої очікування реалістичними. Постійно оцінюємо те, що відбувається в нашій країні, і рішуче підтримуємо санкції. США вже наклали санкції на головного відповідального за нинішню ситуацію, тому на нього чекають серйозні фінансові наслідки. Грузинів це тішить, бо він постраждає, адже ним керують гроші, Росія і Путін.
Ніхто з мого покоління не хоче мати жодних зв’язків із Росією. Ніхто не хоче повернутися до тих важких років, які пережили наші бабусі та дідусі. Ми дуже мотивовані й розробляємо нові способи вселити надію, організовуючи різні марші і плануючи різні види протестів. Хоча ми прагнемо мирних демонстрацій, ми також готові боротися, якщо не буде змін. Ми рішуче налаштовані не допустити нової російської окупації, разом із важкими економічними наслідками, які б за нею послідували. Така ситуація позбавила б нас зовнішньої фінансової підтримки, обмежила б нашу здатність вільно подорожувати й потенційно призвела б до анулювання наших віз.
Ми справді розглядаємо це як довготривалу боротьбу. Ми не знаємо, чи завершиться вона в березні, квітні чи січні наступного року. Але шляху назад немає. Цей парламент не представляє грузинський народ. Ми повинні боротися до кінця. Ми виступаємо проти тих, хто нав’язує закони, які суперечать нашій моралі та ідеології — закони, які позбавляють нас наших свобод.
— На твою думку, що спільного в цій революції, у якій ти береш участь, з Україною?
Багато подій, які ми бачили в Україні, зараз повторюються в Грузії. Як у 2014-му в Україні повторився грузинський сценарій 2008 року, коли перші солдати прийшли з Росії і окупували Абхазію та Південну Осетію.
Нав’язаний нам уряд активно використовує теперішню ситуацію в Україні, щоб стверджувати, що те саме станеться і в нашій країні, якщо ми не будемо їх слухати й підкорятися. Вони кажуть, що війну спонсорує Америка. Але ми вміємо відрізнити правду від фейків і втратили будь-яку повагу до нашого уряду. Ми відчуваємо, що громадяни не представлені так, як ми того бажаємо. Адже ми, грузини, любимо українців. Коли ми говоримо, що ми як брати й сестри, ми дійсно маємо це на увазі: ми бачимо схожість у наших історіях, бачимо спільні стійкість і характер.
Наприкінці минулого року грузин загинув на війні в Україні. Він воював там, бо ми вважаємо, що війна в Україні — це й наша війна. Крім того, відбувся марш, присвячений одному з наших воїнів, Тамазу Гінтурі, який помер після катувань росіян. Він був дуже шанованим громадянином Грузії серед українських військових, які навіть створили шеврон із його іменем. Для мене неймовірно зворушливо: знати, що українці шанують наших борців.
Отже, уряд використовує Україну як приклад, щоб залякати нас. Вони показують фотографії розбомбленої української церкви й питають: «Ви хочете війни? Ви хочете, щоб це сталося і з нами?». Вони маніпулюють цими пропагандистськими наративами так часто, що ми дійсно відчуваємо загрозу та страх. Однак правда в тому, що війна вже триває. Наприклад, людей викрадають з окупованих регіонів, а окупація повільно розширюється. Це не просто 20 % нашої країни (у 2008 році росіяни захопили Абхазію та Південну Осетію), страждає кожен регіон. Ми рішуче налаштовані не допустити нової російської окупації.
Шляху назад немає, але ми не хочемо, щоб Грузію спіткала доля України, тим більше, що в нас немає достатньо ресурсів для боротьби. Саме тому Європейський Союз має прислухатися до нас, щоб війна в Україні не повторилася в інших країнах. Громадяни жахаються від думки про війну в Грузії, а це саме те, чого хочуть можновладці.
Авторка: Катерина Гладка
Редактор англійської мови: Гелен Льюїс
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Фото: Сесілі Лоріа, Дато Корідзе, Ніка Бубашвілі
