Аманда Вілер ніколи не мріяла стати меркинею — це сталося тому, що вона пристрасно вболіває за майбутнє міста, у якому вона живе. Попри освіту з філософії та політики в Університеті Единбурга, вона ніколи не планувала політичної кар’єри. Усе сталося поступово. Сьогодні її посада — меркиня Стемфорда, а однією з особливостей посади є вибір благодійної організації, яку планує підтримувати мер під час своєї каденції. Аманда підтримує три благодійні організації: одну, що допомагає молоді, одну — у сфері ментального здоров’я і ще одну — що бореться з бідністю. Вона називає це просто — «служити людям». Аманда — феміністка, відкрито говорить про жінок у лідерстві та стала щирою подругою для України та українців у Стемфорді.
Служити людям
Це була не моя перша зустріч з Амандою Вілер. Уперше я побачила її на одному з місцевих заходів — і мене вразила не промова чи офіційний вихід, а зовсім інше: вона стояла біля столу із частуванням, пропонувала людям печиво та наливала сік тим, хто хотів. Вона також спілкувалася з відвідувачами, запитувала, чи все добре, чи всім вистачає, чи нічого не потрібно.
Для мене, як для українки, це виглядало незвично: в Україні мери зазвичай тримають більшу дистанцію з громадою і більше асоціюються з адміністрацією, ніж із такою безпосередньою присутністю поруч із людьми.
Коли я пізніше згадала це в розмові з Амандою, вона пояснила, що для неї бути меркинею — саме про це.
«Я сприймаю роль меркині як служіння людям. Буквально служіння людям. Саме так я це відчуваю. Це допомагає мені бути ближчою до громади. Я не хочу бути віддаленою від людей — хочу бути серед них, знати їх, говорити з ними, розуміти, що їм потрібно. Це та частина цієї ролі, яка для мене найприродніша».
Дорослішання між різними світами
Аманда походить із мультинаціональної родини: її мама родом із Тринідаду, а батько — англієць. Коли її батькові було близько двадцяти років, його відправили працювати на Тринідад. Він провів там приблизно чотири роки, познайомився з мамою Аманди й одружився з нею. У них народилося четверо дітей, Аманда — друга.
Через роботу батька родина часто переїжджала, і хоча першою мовою Аманди була французька — перша її школа була в Брюсселі — більшу частину дитинства та підліткового віку вона провела в Стемфорді, графство Лінкольншир.
«До моїх 16 років батьки були разом, а потім розлучилися, і мама повернулася на Тринідад. Оскільки вона одна із шести сестер, у мене там дуже велика родина — 27 двоюрідних братів і сестер. Я часто їздила туди на канікули, щоб відвідати бабусю, дідуся та родину».
На запитання, де вона почувається найбільше «вдома», Аманда відповідає, що всюди.
«Я дуже швидко відчуваю себе на своєму місці. Мені не потрібно багато часу, щоб відчути, що це мій дім. Якось ми із чоловіком і двома дітьми переїхали зі Лондона до Стемфорда й оселилися у великому будинку. Я почувалася дуже дорослою. Я не жила в Стемфорді з підліткового віку й раптом опинилася у великому будинку в центрі міста. Перші кілька днів я чекала, що хтось відкриє двері і скаже: “Що ти робиш у моєму домі? Забирайся звідси”, — сміється вона. — Але зараз мій дім — це однозначно Стемфорд».
Філософія, політика й активізм
Аманда каже, що ніколи не мріяла стати меркинею і не будувала політичної кар’єри.
«Коли я вступила до університету, обрала філософію та французьку, але згодом змінила французьку на політику, бо зрозуміла, наскільки мене захоплює філософія. Мені подобалися дискусії на різні теми, суперечки, політичні ідеї та теорії. Я могла не спати всю ніч, розмовляючи з друзями про політику. Мене захоплювали розмови про утопії і антиутопії. Я захоплено вивчала революції та терористичні організації. Вивчення філософії позбавило мене релігії. Я виросла в дуже релігійній сім’ї, але під час навчання помітила, що філософи, яких я найбільше поважаю, були атеїстами, а ті, чиї теорії мене найбільше дратували, — релігійними. І поступово я зрозуміла, що не вірю в Бога. Це було досить дивне усвідомлення про саму себе».
Її активізм почався задовго до локальної політики.
«Під час студентства я стала більш активна в суспільному житті — ходила на марші та протести. Один із них був за звільнення Нельсона Мандели та проти апартеїду в Південній Африці — я ходила туди щотижня, коли була студенткою. Потім був протест проти Poll Tax. У той час прем’єркою була Маргарет Тетчер, і вона намагалася запровадити податок для людей, включно зі студентами. Студенти не заробляли грошей, тому це здавалося несправедливим — саме тому я долучилася».
«Крім того, я ніколи не думала ставати політикинею. Єдина причина, чому я стала справді активною на місцевому рівні, — це референдум щодо ЄС, так званий Brexit. Я була переконана, що нам потрібно залишатися в ЄС і бути ближчими до інших, тому я брала участь у кампанії. Після Brexit я побачила зростання націоналізму та расизму після голосування — і це мене дуже засмутило. З’явилися історії про людей, які вважали Англію своїм домом, але їх атакували й казали їм їхати геть. Зросла кількість злочинів на ґрунті ненависті проти людей інших національностей. Це переосмислило мій активізм і зробило мене дуже активною в місцевому політичному житті».
Влада і відповідальність
Для Аманди публічна посада — це не про статус.
«Іноді бути відповідальною — це складно через критику на те, що я роблю. Але єдина причина, чому я і люди, з якими я працюю, робимо це — бажання допомогти. Тож те, що я стала меркинею — не про прагнення влади, а про бажання підтримати громаду і зробити все можливе, щоб Стемфорд і його мешканці жили якнайкраще».
Вона продовжує:
«Для моєї команди важливо бути впевненими, що як місцева рада ми слухаємо людей, підтримуємо їх, запрошуємо до співпраці та працюємо з кожною частиною нашої громади. Ми пропонуємо нові ідеї, але також слухаємо інших. Я впевнена, що люди, які працюють у раді, також люблять місце, де живуть, і, приєднуючись до цієї роботи, заявляють: «Я хочу допомогти».
«Для мене влада — це велика відповідальність. Але водночас і найцікавіша частина. До того, як я стала меркинею, я завжди хотіла допомагати людям, але іноді мене не слухали — бо ким я була? Зараз усе інакше: мене слухають, люди більш відкриті. Це дуже позитивний досвід. Багато речей, які я хочу зробити, тепер у межах моїх можливостей — об’єднувати людей, організовувати події, займатися фандрейзингом, підвищувати обізнаність про різні питання та підтримувати громадські ініціативи. Водночас мене засмучує, бо немає достатньо часу, щоб зробити все. Іноді мій графік дуже щільний, або люди просять мене зробити речі, які я просто не можу зробити, або не встигаю, і це мене засмучує. Але наприкінці своєї каденції я знатиму, що зробила все можливе. Якщо я можу щось зробити або зрушити з місця — я обов’язково спробую».
Жінки в лідерстві
У якийсь момент наша розмова перейшла до жінок у Стемфорді й до того, що багато найпомітніших керівних позицій у місті зараз займають жінки. Я сказала Аманді, що ззовні це навіть звучить як матріархат — і, чесно кажучи, можливо, не найгірша політична система.
Аманда засміялася і відповіла:
«Я особисто вважаю, що жінки — неймовірні, і в Стемфорді жінки керують усюди — меркиня, міська секретарка, заступниця — жінки. Ті, хто очолює Burghley House, George Hotel, Stamford College — жінки».
Вона одразу додає, що це не про заперечення ролі чоловіків.
«Не зрозумійте мене неправильно — чоловіки в Стемфорді роблять абсолютно чудові речі. Деякі з моїх улюблених колег — чоловіки, й особисто мені дуже подобається чоловіча компанія. Я отримую задоволення від спілкування та проведення часу з ними. Але водночас вірю: дайте жінкам владу — і ми можемо зробити багато хорошого».
Для мене це виглядає як форма м’якої сили — що емоційний інтелект, емпатія та здатність утримувати зв’язки можуть бути перевагою в лідерстві, а не слабкістю. Що жінки на високих посадах — це не послаблення, а часто перевага. Аманда погоджується зі мною і продовжує говорити про жінок Стемфорда.
«На Міжнародний жіночий день я запросила жінок із різних сфер просто на каву. Ідея була в тому, щоб об’єднати всіх жінок, які щось створюють у місті, щоб вони могли поспілкуватися, познайомитися і відсвяткувати одна одну. Наша команда також зібрала історії всіх історично важливих жінок Стемфорда і представила їх у вигляді виставки. Ми пишаємося цими неймовірними жінками нашого міста — так само, як і сучасними».
На питання, чи вважає вона себе феміністкою, Аманда відповідає ствердно.
«Я абсолютна феміністка і вважаю, що фемінізм — це просто рівність, бо жінки варті стільки ж, скільки й чоловіки — ось що це означає для мене. Це зовсім не про щось проти чоловіків. Я люблю чоловіків. Я заміжня за чоловіком. У мене є син. Багато моїх найкращих друзів — чоловіки, і вони теж феміністи. Вони вірять у рівність жінок».
Вона додає, що завжди почувалася некомфортно через ідею, що найкраща стратегія для жінки — вдало вийти заміж.
«Думка про те, що єдине ідеальне рішення для жінки — знайти багатого чоловіка і вийти за нього заміж — я із цим не згодна».
Материнство, робота і фінансова незалежність
Аманда дуже відкрито говорить про те, чому для неї було важливо заробляти власні гроші.
«Я думаю про це все життя. У мене був період, коли було дуже складно працювати. Я мала двоє маленьких дітей, мій чоловік заробляв гроші, і я влаштувалася на роботу. Але я заробляла менше, ніж коштував догляд за дітьми. Здається, я отримувала на 300 фунтів на місяць менше, ніж коштували послуги childcare».
Вона добре пам’ятає розмову із чоловіком.
«Я пам’ятаю, як чоловік сказав мені: «Навіщо ти взагалі працюєш?» І я відповіла — витрати на догляд за дітьми лежать на нас обох. Ми разом маємо їх оплачувати. Для мене важливо було продовжувати заробляти власні гроші. Я люблю своїх дітей і люблю бути з ними вдома. Але я також люблю працювати, виходити у світ, і я думаю, що для моїх дітей теж важливо бачити, що їхня мама працює. Мої троє дітей скажуть одне й те саме: що я одна з найзайнятіших людей, яких вони знають, і що я роблю більше, ніж будь-хто інший. І я рада цьому. Я пишаюся тим, що є їхнім прикладом. Не те щоб залишатися вдома й доглядати за дітьми — це щось погане, якщо ти цього хочеш. Але це не те, чого хотіла я, і це підходить не всім».
Вона також тепло говорить про підтримку чоловіка.
«Він дуже зайнята людина, у нього своє життя і робота, але він дуже пишається і підтримує мене.Я часто обговорюю з ним свої ідеї — він, мабуть, мій найбільший фан. Ми, мабуть, не так часто бачимося, як хотілося б, але ми разом уже 30 років, тож трохи часу окремо — це навіть добре для шлюбу. Він підтримує церкву та військових — армію, флот, авіацію».
Стемфорд і різноманіття
Аманда переконана, що Стемфорд завжди формувався через рух і людей, які приходили ззовні.
«Наше містечко розташоване прямо в центрі країни, і люди завжди проходили повз. Історично тут зупинялися паломники, торговці, усі, хто подорожував із Лондона на північ. Тож у Стемфорді завжди були люди, які приходили і йшли, і він завжди був відкритим і гостинним місцем».
Вона наводить приклади цієї відкритості — і з минулого, і із сьогодення.
«У нас більше церков, більше пабів, більше ресторанів і барів, ніж у середньому в містах такого розміру — і це тому, що сюди приїжджають люди. Це видно у вихідні та ввечері. Люди їдуть до Стемфорда — хтось із навколишніх сіл, хтось навіть із міст. На п’ятничний ринок приїжджають автобуси, а на вихідних потік відвідувачів тільки зростає».
Вона також говорить про історію міста.
«Історично це дуже важливе місце. Воно було пов’язане з королівською родиною та військовими подіями. Тут навіть певний час існував окремий університет, який відокремився від Оксфорда. І це було перше місто в країні, яке отримало статус conservation town. У 1967 році його вирішили зберегти, бо воно було надто красивим. Зараз таких місць багато, але Стемфорд був першим».
Для Аманди різноманіття — це не абстракція.
«Це особливе місце, куди людям хочеться приїжджати. Ті, хто тут живе, дуже пишаються містом і водночас люблять ділитися ним з іншими. Тож різноманіття — це насправді про відкритість і прийняття інших, і саме це є суттю Стемфорда. Це не про колір шкіри чи мову. Це про гордість за те, що ми маємо, і про радість ділитися цим з іншими. І коли люди приїжджають сюди, вони дуже багато нам дають. У нас є широка, різноманітна громада, яку формують люди, що приїхали — з їхньою їжею, культурою, музикою, досвідом. Саме це робить це місце таким особливим».
«Ми не стали замкнутим англійським містом. Ми сучасні й відкриті. Це видно навіть на п’ятничному ринку: грецька, іспанська, ямайська, індійська їжа — усе поруч. І це сприймається дуже природно. Це просто додає радості від того, що ти в Стемфорді».
Чому важлива Україна
Після розмови про відкритість і різноманіття було природно перейти до українців, які останніми роками теж стали частиною життя Стемфорда. Я поділилася з Амандою моментом, який мені запам’ятався.
«Кілька тижнів тому, на заході до річниці повномасштабної війни, коли звучав гімн України, я дивилася прямо на вас і побачила, що у вас на очах сльози. І я подумала: “Вау, їй справді не байдуже”. Я теж тоді плакала. І я стояла з відчуттям великої вдячності за вашу підтримку України й українців. У Стемфорді це дуже відчутно. І я хотіла запитати — чому вам це настільки важливо? Чому ви хочете допомагати українцям?»
Аманда відповідає, ледь стримуючи сльози в очах.
«Моє серце розбивається через те, що відбувається в Україні. Минуло вже чотири роки, і я відчуваю себе безсилою. Моє життя в Стемфорді щасливе, і мої діти ніколи не знали, що таке страждання. Вони народилися в безпечному середовищі, у щасливій родині. А уявити, що тобі потрібно схопити своїх дітей, зібрати речі й поїхати в іншу країну, де ти не знаєш нікого й не володієш мовою — це неможливо уявити. Це жахливо, що через 80 років після Другої світової ми знову стоїмо на межі великої війни. Я не розумію, навіщо взагалі починати війни. Чому одна країна не може просто дати людям у сусідній країні жити мирно?»
Водночас її підтримка — не формальна й не лише як посадовиці.
«Я відчуваю глибокий сум і водночас теплоту. Українці, які живуть у Стемфорді — з деким ми стали друзями. Ми зупиняємося на вулиці, розмовляємо. Я там не лише як мерка — я там як людина. Я була поруч минулого року й позаминулого, і ще раніше — і буду поруч наступного року. Це не про роль, яку я виконую. Це про те, ким я є, і про мої стосунки з громадою».
Вона каже, що найбільше її болить те, що вона не може зробити більше.
«Я б хотіла все виправити. Я така людина — коли до мене приходять із проблемою, я завжди шукаю рішення. І дуже важко не мати змоги виправити щось таке. Я навіть не можу уявити, як це — бути меркинею в Україні зараз. Усі мери дуже сміливі. Я б сказала: продовжуйте і тримайтеся. Бережіть своїх людей».
Благодійність, молодь і наступні кроки
Аманда розповідає, що їй було складно обрати єдину благодійну організацію, яку вона збирається підтримувати під час своєї каденції, адже їх так багато, і вона хотіла б допомогти всім. Тому натомість обрала три.
«Я хотіла підтримати MindSpace, бо вважаю ментальне здоров’я дуже важливим. Якщо у вас проблеми з фізичним здоров’ям, ви зазвичай можете отримати допомогу через NHS (Національна служба здоров’я. — Авт.). А з ментальним здоров’ям — довгі черги. Іноді це навіть не про діагноз, а про загальний стан. І тут багато що може зробити саме громада. MindSpace — чудова місцева організація, яка підтримує людей. У них безкоштовні активності: спорт, творчість; можна просто прийти на чай із кексами й поговорити. У них також є сад, і вони заохочують людей працювати з рослинами та деревами».
Інші дві організації — George’s Food Hub і Second Stamford Scouts.
«George’s Food Hub — ще одна важлива ініціатива. Я знаю Джорджа багато років, і він давно займається темою бідності та харчових відходів. Для мене це теж важливо — не викидати їжу, коли є люди, які її потребують. Бідність існує в Стемфорді, навіть якщо її не завжди видно за красивими фасадами будівель. Третя організація — Second Stamford Scouts. Я дуже вірю в молодь. Коли я прийшла в раду, одне з перших, що я зробила — створила молодіжну раду, щоб молоді люди могли висловлювати свої ідеї. Скаути поділяють ці цінності й зараз збирають кошти на нове приміщення — тому я їх обрала».
Вона усміхається і додає практично:
«Звісно, чим більше організацій ти обираєш, тим менше коштів одержить кожна з них».
На запитання про майбутнє Аманда відповідає просто:
«Наступний крок для мене — це конкурс за звання UK Town of Culture 2028. І зараз саме на цьому найбільше сконцентрована моя увага. Саме про це я думаю — і далі мої амбіції поки що не йдуть».
Текст і фото: Ростислава Мартинюк
Редакторка українськомовної версії тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовної версії тексту: Гелен Льюїс
