Коли росія почала повномасштабну війну, сотні тисяч українців знайшли прихисток у Німеччині, заразїх приблизно 1,3 мільйона.Серед них — ЛГБТК+ спільнота, для якої вимушена еміграція стала подвійним викликом: потрібно булоне лише знайти новий дім, а йвідстояти право бути собою. Саме в цих умовах народилася Kwitne Queer — перша й поки єдина офіційно зареєстрована українська ЛГБТК+ організація в Німеччині. Під час навчальної поїздки до Берліну, яку підтримало Міністерство закордонних справ Німеччини та організація #WeAreAllUkrainians, язустрілась зі співзасновником Kwitne Queer. Моїм співрозмовником стала небінарна трансгендерна людина Локі фон Дорн, яка після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну знайшла прихисток у Берліні.
У рідному Дніпрі був журналістом та зоозахисником
До великої війни він майже все життя провів у Дніпрі. Почав друкуватися в місцевих ЗМІ, ще коли був школярем. Згодом отримав освіту журналіста в Дніпровському національному університеті ім. О. Гончара, деякий час працював кореспондентом у місцевих виданнях.
«Я тоді багато займався творчістю: ми з друзями намагалися створювати музичні проєкти, гарні фотосесії, знімалися в кіно, — згадує Локі. — Започаткував благодійний соціально-освітній проєкт «Клуб соціального розвитку», куди ми з командою запрошували цікавих спеціалістів і проводили лекції, зустрічі, майстеркласи, кінопокази, фрі-шоп благодійного напрямку — на допомогу дітям та притулкам для тварин».
Допомога тваринам та їхній захист в Україні завжди були для Локі серйозним питанням. Він пропагував веганський спосіб життя, докладав багато зусиль до розвитку зоозахисного руху, відповідального ставлення до тварин танавколишнього середовища. А ще співпрацював з UAnimals— разом вони робили чимало акцій. Наприклад, виходили на протести проти цирку з тваринами, інформували про необхідність стерилізаціїдомашніх і безхатніх пухнастиків. У Дніпрі в середині 2010-х був започаткований потужний зоозахисний рух, навіть з’явилась зоозахисна радапри мерії.
«Я би хотів продовжувати займатись цим, але поки що весь час та сили йдуть на влаштування і стабілізацію власного життя, — зізнається Локі. — Бо кому зможу допомогти, якщо немає особистої опори? Але я продовжую регулярно робити репости українських зоозахисників на своїй сторінці у фейсбуці, і це допомагає котикам знайти новий дім. За роки війни я поховав двох своїх котів, та ще і стареньких котів пані Ребекки, у якої я винаймаю житло. Лікувати та доглядати за тваринами в Німеччині доволі дорого, але тут діють закони, люди ставляться дуже відповідально до своїх домашніх улюбленців. Я б забрав усіх покинутих українських котів сюди, якщо б міг. Мрію хоча б про двох, коли буде власне житло. Але головне, дуже хочу, щоб наші люди в Україні дійшли такого ж рівня розуміння турботи про тварин, як у Німеччині. І припинили перекладати відповідальність за них на волонтерів, владу чи ще когось».
Українських біженців направляють у російськомовні організації
Цього року Локі фон Дорн почав займатися організацією різноманітних заходів у Берліні. Він вважає, що його значуща історія в Німеччині, скоріш за все, розпочнеться саме з відкриття власної справи. Бо, на його думку, іноді простіше створювати щось своє, ніж намагатися роками вбудовуватися в іншу систему. Паралельно дистанційно навчається в харківському університеті.
«Життя в Німеччині пропонує багато альтернатив та можливостей, — вважає Локі. — Хоча журналістом я вже навряд чи буду тут працювати, але залишаюсь відкритим до будь-якого нового досвіду, який додає знання та поглиблює особистість».
Одним із таких нових досвідів стало створення організації Kwitne Queer. Вона існує вже третій рік, але офіційно була зареєстрована в серпні 2024 року. І тільки відтоді її учасники змогли податися на перший грант.
«Це була невелика підтримка, лише на три місяці, але вона дозволила нам почати офіційну роботу. Перший наш проєкт був у партнерстві з херсонською феміністичною організацією «Інша» — це ініціатива «Твій френдлі перекладач». Адже більшість біженців не знали німецької, а лікарі не завжди говорили англійською. А головне — перекладач має бути квір-френдлі, знати специфічну термінологію, вміти спілкуватися з транслюдьми з повагою. Бо ми стикалися з тим, що до людей із травматичним досвідом надсилали перекладачів-іммігрантів із росії, які не тільки не визнавали їхньої ідентичності, а й відверто виказували українофобію».
Однією з найболючіших тем, яку сьогодні піднімає Локі, є вимушене спілкування з російськомовною діаспорою, яка домінує в деяких німецьких містах. Українських біженців часто направляють саме до цих структур — іноді не усвідомлюючи, наскільки це може бути травматично. За словами активіста, багатьом українцям, що втекли від війни, доводиться виборювати право на спокій і безпечний простір.
«Проблема українських біженців у тому, що в Німеччині їх постійно направляють у російськомовні організації, бо україномовних просто немає. Мовляв, ви ж усі розумієте російську. Але це ж ретравматизація. Не можна змушувати людину, яка втратила дім через російські бомбардування, йти по допомогу до вихідців із країни-агресора. Ми намагаємося пояснювати це місцевим, але не всі одразу це розуміють. Тому ми і створили власне ком’юніті — українське, безпечне, де можна говорити українською і бути почутим».
Попри обмежене фінансування, Kwitne Queer уже проводить воркшопи, мовні клуби, заняття психологічних груп підтримки та творчі події.
Організація стала для багатьох українських квір-біженців місцем, де можна просто видихнути, відчути приналежність до близьких тобі за поглядами людей і розмовляти без страху. Та, як зізнається Локі, шлях до цього був складним і сповненим особистих втрат.
«Іноді в нас, на жаль, трапляються трагічні історії. Якось померла молода українська трансдівчина, якій було лише 19. Вона благала про допомогу, зверталася до клінік, але її брали лише на день-два і виписували. У неї було декілька спроб самогубства, одна з яких, на жаль, виявилася вдалою. Коли сталася біда, нам треба було організувати поховання і передати прах її родині в Україні. І тоді я зрозумів, наскільки система, яка тут існує, може бути байдужою. Доводилося усміхатися людям, які питали: «А чому ви не повертаєтесь додому, там уже ж не страшно?» Я був у траурі й не міг нічого відповісти — бо від них залежало оформлення необхідних документів. Тож навіть у найболючіші моменти ми тут мусимо бути ввічливими».
Kwitne Queer підтримує квірних українців і формує спільноту
Сьогодні Kwitne Queer продовжує рости — організація не лише підтримує квірних українців у Берліні, а й формує спільноту, де ідентичність, мова й досвід війни стають точками єднання, а не роз’єднання.
Попри відкритість німецького суспільства, шлях українських квір-біженців до безпеки і прийняття часто проходить через складні випробування. Наприклад, побутові умови для новоприбулих біженців можуть бути принизливими й небезпечними. Один із найтяжчих спогадів — табір «Тегель», розташований у берлінському аеропорту. Тільки нещодавно німецька влада вирішила закрити його й надати українцям інше житло.
«На початку війни тих, хто приїжджав у Німеччину без знайомих, без можливості отримати прописку, могли поселити в “Тегель” — табір, де живуть сотні людей. Там ти розумієш, що твої труси можуть зникнути за ніч, бо хтось просто вкраде їх, поки вони сушаться. Заряджати телефон треба сидячи біля розетки, бо інакше можеш більше не побачити його. Якщо ти квір, доводиться просити окрему кімнату, бо поруч агресивні чоловіки, люди з алкогольною чи наркотичною залежністю. Але, з іншого боку, щойно ти про це скажеш, усі знатимуть, що ти квір — і це окремий ризик. Жити серед пластикових перегородок і не мати навіть шторки, щоби перевдягтися — це теж частина нашого досвіду безпеки в Європі».
Попри такі умови, спільнота намагається триматися разом і підтримувати одне одного. Локі розповідає, що діяльність Kwitne Queer у Берліні допомагає українським квірам знайти не лише притулок, а і спільність — можливість бути собою, обговорювати досвід, творити мистецтво, розповідати власні історії. Разом із цим — робота з іншими українськими об’єднаннями для того, щоб говорити про права людини відкрито навіть серед консервативних кіл.
«Ми робимо кінопокази, пікніки, спільні акції з українськими організаціями в Берліні і Дрездені, — зазначає Локі. — Це непросто, бо навіть тут є люди, які не готові бачити портрети українських військових, що цілуються. Але ми не здаємося. Показуємо фільми, влаштовуємо виставки, запрошуємо німців і українців, щоб вони бачили: ми теж можемо бути цікавими та заслуговуємо на повагу.
У Дрездені особливо важко — там багато росіян, й атмосфера консервативніша. Але чим складніше місто, тим важливіше там працювати».
Довгий час Локі розмірковував над тим, щоб зібрати виставку українських квір-митців та обʼєднати їх рефлексії та трансформації під час воєнних дій із досвідом і життєвими історіями квір-українців, які в різний спосіб проживають ці страшні часи. Створити контраст, у якому людина може порівняти спокійне життя і щоденні турботи мирної країни й жахи війни, окупації, вимушеної еміграції та нескінченні втрати.
Так почав народжуватися проєкт Freeze. Flight. Fight. Fawn («Завмри. Втечи. Борись. Підлаштуйся»), який розповідає історії українських квір-біженців, воїнів, людей, що пройшли окупацію та полон, глибоке усвідомлення своєї національної ідентичності.
Дехто з них вирішили повернутися додому з безпечної Німеччини для відновлення країни та пошуку наново свого шляху. Наразі Локі фон Дорн працює над збором матеріалу й шукає ще більше історій та митців, які б хотіли доєднатися до цього проєкту. До речі, до 26 січня в берлінському Музеї гомосексуальності проходить виставка українських митців A HEART THAT BEATS — Focus on Queer Ukrainian Art. На ній представлені роботи 13 авторів різних поколінь. Усіх їх об’єднує ідея боротьби з гомофобією — за право бути тими, ким вони себе відчувають, і ким є насправді.
Українське суспільство змінюється, і це вже невідворотно
Варто зазначити, що за кордоном, зокрема в Німеччині, квір-біженці з України переживають подвійне випробування — спершу еміграцією, а потім інтеграцією в нову культуру, де свобода може поєднуватися з відчуженням. Проте цей досвід, за словами Локі, змінює і самих українців. Багато хто, пройшовши через німецьку систему, повертається додому з новим поглядом — на себе, на суспільство, на цінність людської гідності.
«Я знаю людей, які три роки жили в Німеччині й вирішили повернутися в Україну. Вони кажуть: “Я зрозумів, що я українець, і хочу будувати свою країну”. Але є і ті, хто повернувся просто тому, що не може більше жити серед чужих людей, які є зовсім іншими. Я теж колись мав упередження, як і багато хто. Але коли живеш поруч із людьми різних рас, релігій, гендерів — ти розумієш, що всі ми однакові. І коли українці повертаються додому після цього досвіду, вони приносять із собою інше бачення світу».
Сьогодні, на думку Локі, українське суспільство змінюється — і ці зміни вже незворотні. Нове покоління журналістів і активістів говорить про рівність і права людини як про очевидність. А ті, хто пережив еміграцію, стають містком між різними культурами.
«Ми вже не ті, що були до війни, — впевнений Локі фон Дорн. Ми вчимося приймати себе й інших. Так, система ще опирається, закон про цивільні партнерства досі не ухвалено. Але над квірами вже не сміються, як двадцять років тому. Українці змінюються — і ті, що тут, і ті, що вдома. Це неможливо зупинити — ми ростемо разом. Бо навіть коли нам дуже важко, головне — залишатися людьми, які намагаються зрозуміти інших».
Авторка: Юліанна Кокошко
Редакторка україномовного тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
Фото з архіву Локі фон Дорна.
