Попри суттєві проблеми із зором, Наталія Логінова бачить світ так, як багатьом не вдається: кожна емоція в її вмілих руках перетворюється на барву, а кожне полотно стає простором для втілення гармонії та краси. Через свою творчість українська художниця дарує світу те, чого йому часто бракує — легкість, радість, натхнення та віру в красу буденності, перетворюючи звичайний схід сонця чи лісову прогулянку на феєрично-казковий досвід. Про творчі сумніви, народження власного стилю, незвичні методи роботи та зцілення через мистецтво читайте далі.
До того як мистецтво стало головною справою вашого життя, що ви робили?
Після школи я здобула вищу юридичну освіту за спеціалізацією «юрист соціального забезпечення». Певний час намагалася працювати за фахом, проходила стажування під керівництвом досвідчених юристів. Але дуже швидко зрозуміла, що мені бракує найпростішого — звичайної людської підтримки. На новому робочому місці, де ти ще нічого не знаєш і майже нічого не бачиш, надзвичайно важливо, аби хтось пояснив, підказав, допоміг адаптуватися. Натомість я зіткнулася з системою, що зовсім не враховувала потреб людей із інвалідністю. Тоді ще не було сучасних цифрових інструментів, робота ґрунтувалася переважно на паперових документах і книгах. У таких умовах я зрозуміла, що самотужки подолати цю систему не зможу. Попри щире бажання працювати й захищати права людей, мені довелося відмовитися від юридичної практики.
Після цього в моєму житті були непрості періоди, а згодом — роки внутрішнього пошуку, психологічного відновлення й саморозвитку. Лише після двадцяти семи років я почала серйозно замислюватися про мистецтво, і з часом воно стало центральною частиною мого життя. Нещодавно я також отримала диплом магістра психології — як логічне продовження шляху, що поєднав творчість і роботу з людьми.
Коли ви вперше відчули, що мистецтво — це ваша мова спілкування зі світом?
Якщо йдеться про малювання як приємне проведення часу, то з тих пір, відколи змогла тримати в руках олівець. Малювання природно увійшло в моє життя як щось інтуїтивне й необхідне. Водночас мені бракувало впевненості — я не сприймала себе як художницю. Здавалося, що цей «титул» надто гучний для мене.
До мистецтва в більш професійному сенсі я прийшла значно пізніше. Після багаторічної паузи у 27 років щасливий випадок повернув мене до створення картин. Це сталося несподівано, але дуже вчасно. Я знову дозволила собі творити — без внутрішніх заборон і сумнівів.
Це був семінар із хромотерапії — лікування кольором. Під час заняття нам роздали фарби й папір і попросили створити малюнок без форми, чітких контурів, композиційної логіки. Для мене це було справжнім викликом. Я завжди тяжіла до естетики, пропорцій, симетрії. Тоді я щиро не розуміла: хіба картина може бути хаотичною? Я була перфекціоністкою: або ідеально, або ніяк. А оскільки через особливості зору «ідеально» для мене часто було недосяжним, то переважало саме «ніяк» — нічого не відбувалося в моєму житті.
У мене стався вибух мозку. У сенсі «без форми» — так узагалі можна? Того дня я так і не намалювала картини. Я навіть не наважилась спробувати. Минув, мабуть, не один тиждень, перш ніж я дозволила собі взяти найпростіші фарби й просто бруднити папір. Дозволила собі помилятися й експериментувати. Тоді, певне, й почався мій шлях мисткині.
А чи пам’ятаєте свою першу роботу, якою по-справжньому пишалися або яка принесла вам перший успіх?
Першою на думку спадає картина з пегасами. Це була дуже романтична сцена: схід сонця, легкий ранковий туман і кілька крилатих коней, оповитих світанковим світлом. У ній було щось казкове, майже сновидне.
Для мене ця робота стала справжнім викликом — я тоді лише вчилася, боролася з сумнівами, шукала себе. Але саме завдяки їй трапився мій перший маленький «успіх». Я повезла картину на фестиваль творчості, і там стався символічний для мене обмін: я закохалася в прикрасу однієї з майстринь, а вона — у мою картину. Купити роботи одне одного ми не могли, тож просто обмінялися.
Тоді я вперше відчула, що моє мистецтво має цінність — що воно може стати бажаним для інших.
В якому жанрі переважно працюєте?
Мені складно втиснути свої роботи в чіткі жанрові рамки. Я не з тих художників, які свідомо вибудовують себе в межах певного напряму чи стилю.
Скажу відверто: я не заглиблююся в історію мистецтва настільки, щоб оперувати складною термінологією чи чітко розрізняти всі стилістичні течії. Мої знання в цій сфері радше інтуїтивні, ніж академічні — і мені за це не соромно. Я творю так, як підказує серце.
І вже потім професійні художники чи мистецтвознавці дивляться на мої роботи й кажуть: «О, це ж романтичний реалізм», або «Тут відчувається експресіоністичний настрій». Я з усмішкою погоджуюсь. Якщо це допомагає комусь краще зрозуміти моє мистецтво — нехай. Для мене ж найважливіше — щирість у процесі творення.
З чого зазвичай починається нова робота — з образу, емоції чи ідеї?
Попри суттєві проблеми з фізичним зором, мій внутрішній зір надзвичайно багатий: в уяві постійно майорять образи, переливаються кольори. Це навіть не конкретна ідея, а радше стан — настрій, який прагне проявитися на папері.
Коли мені хочеться створити щось тепле, яскраве, сонячне — я заздалегідь відчуваю, які барви мають зазвучати, яку атмосферу передаватиме картина. А згодом з’являється образ: квітучий берег річки на світанку, легкий бриз, м’яке світло. Іноді душа прагне чогось більш таємничого — в уяві виринає нічний ліс, тиша, темні відтінки й холодне сяйво місяця.
Для мене все починається з емоції, яка поступово знаходить свій образ і форму.
Чи впливають особливості зору на ваш спосіб роботи — наприклад, на техніку, темп або вибір інструментів? Чи з’явилися з часом власні прийоми або підходи, які допомагають найточніше передавати задум?
Особливості зору суттєво впливають на мою роботу. Працювати одним оком фізично складно, тому без лупи не обійтися — вона допомагає промальовувати найдрібніші деталі. Часто доводиться стояти, нахиляючись майже під прямим кутом, через що процес стає повільнішим, а спина швидко втомлюється.
Велику роль відіграє освітлення: темна погода чи відключене світло можуть відтермінувати роботу на тижні. Часом підводить сам зір: з’являються помутніння або відчуття важкості. Доводиться робити паузу, щоб не нашкодити собі.
Фінансові труднощі та дефіцит інструментів додають складнощів. Наприклад, для роботи мені потрібна ювелірна лупа з 40-кратним збільшенням, але в продажі зазвичай лише слабші, тому пошуки потрібного інструменту іноді перетворюються на справжній квест.
За матеріали я обрала акрилові фарби. По-перше, олійний живопис важко зберігати й сушити, адже моя майстерня водночас слугує спальнею. По-друге, у невеликому просторі, нахиляючись над полотном, я постійно вдихала б токсичні випари розчинників. Акрил у цьому сенсі значно зручніший: висихає за кілька хвилин і є цілком безпечним для здоров’я.
Який відгук на вашу роботу найбільше запам’ятався?
Відгуків було багато — від тих, хто отримував мої роботи в подарунок або купував їх, а також від публічних осіб. Та найбільше мені запам’яталася публікація 2021 року в офтальмологічному журналі Інституту Філатова. У рубриці «Кольорова палітра» вийшла стаття про мене з фотографіями кількох моїх картин.
У цьому ж номері були опубліковані відгуки відомих українських художників. Вони оцінювали не стільки техніку, скільки енергетику та емоційне наповнення моїх робіт. Ці слова підтримки стали для мене великою честю й потужним стимулом рухатися далі. Коли визнані майстри казали, що мої картини випромінюють світло та несуть глибокий меседж незламності, я вперше відчула, що це справді живе в моїх роботах.
Які почуття ви прагнете викликати у глядача?
Насамперед я прагну викликати у глядача радість, натхнення та відчуття занурення в іншу реальність. Мої картини наповнені світлом і енергією, і, за словами колег, вони надихають на життя. Багато хто каже, що, дивлячись на мої роботи, хочеться опинитися в тому казковому світі, який оживає на полотні.
Нещодавно я сформулювала для себе фразу, яку часто повторюю: «Я малюю світ, якого не бачу». Через особливості зору я дійсно багато чого не бачу, особливо на відстані. Але водночас ця фраза відображає і філософський сенс: ту реальність — казкові краєвиди, квіти, світло — я створюю саме тому, що її часто бракує у нашому повсякденному житті.
Мабуть, я малюю те, чим прагну наповнити власну душу і цей світ — красу, спокій, радість і легкість. У часи, коли нас оточують біль і страждання, я намагаюся робити людям добре, зцілювати їх через мистецтво.
На вашій сторінці у Facebook зазначено, що ви ще й арттерапевтка. Як відкрили у собі цю грань? З якими запитами звертаються найчастіше? Які техніки використовуєте у своїй роботі?
Я прийшла в арттерапію ще до того, як серйозно захопилася мистецтвом. Завжди відчувала поклик допомагати людям, але хотілося робити це красиво, легко й творчо. Перший досвід здобула на міжнародному фестивалі арттерапії: семінари, майстеркласи, практичні вправи — усе це надихнуло рухатися далі. Згодом відвідала ще кілька подібних заходів, брала участь у марафонах і онлайн-курсах і зрозуміла, що арттерапія — поєднання творчості та психології — це моє покликання.
Я систематично навчалася, проходила різні курси, особливо запам’яталася музична терапія. Ще до повноцінного навчання провела кількамісячну дівочу онлайн-групу у Skype. Кожна зустріч була натхненною і продуктивною — я відчувала себе провідником світла: не «лікую», а допомагаю через творчі інструменти — знання, рух, емоції, музику.
Через особливості зору я здебільшого працюю онлайн, використовуючи техніки, що не потребують прямого спостереження: малювання, ліплення, музичні та медитативні практики, ландшафтну терапію та створення інсталяцій із природних матеріалів.
Запити бувають різні: проблеми на роботі, спогади про травми дитинства. У таких випадках я можу виступати допоміжним спеціалістом поряд із психотерапевтом.
Як, на вашу думку, змінилася роль мистецтва в Україні за останні роки? Як війна вплинула на вашу творчість? Яке місце емоцій і надії в сучасному мистецтві?
Мені важко оцінювати, як змінилося мистецтво загалом, але очевидно, що багато митців зараз заявляють про себе через благодійні ініціативи, аукціони та заходи на підтримку ЗСУ. Деякі художники працюють із темою війни — страждання, травми, воєнні злочини. Таке мистецтво має своє важливе місце й аудиторію, але особисто я не відчуваю внутрішнього ресурсу працювати з темою насильства й рухаюся в протилежному напрямку.
До повномасштабної війни я творила камерно й не дуже публічно. 2022 рік став переломним: за рік я написала лише дві картини, бо важкі емоції — агресія, тривога, пригніченість — блокували творчість.
Лише у 2023 році я поступово повернулася до роботи. З’явилося багато грантових можливостей для митців, і я взяла участь у програмі розвитку власної справи. Цей курс дав мені не стільки художні знання, скільки впевненість і вміння презентувати себе. Вперше я по-справжньому усвідомила: я не просто «дівчинка, яка малює в шухляду», а художниця. Поступово я подолала власні сумніви і прийняла себе.
Після цього я активніше долучаюся до виставок і мистецьких подій. Парадоксально, але саме в цей складний час їх суттєво побільшало. Нещодавно розписувала гільзи для продажу на благодійних аукціонах. Для мене це спосіб не лише розповідати про свою творчість, а й робити щось корисне — підтримувати інших і залишатися частиною спільної боротьби.
Чи вистачає в Україні майданчиків для митців, які лише починають свій шлях і прагнуть презентувати свою творчість?
Формально майданчиків достатньо: виставкові простори, фестивалі, онлайн-платформи, соціальні мережі. Але питання не лише в їхній кількості, а в реальній користі для митця.
Талановитих художників в Україні багато. Ми намагаємося гуртуватися в соцмережах, створюємо спільноти, підтримуємо одне одного. Проте часто все обмежується «лайками». А от стабільних продажів і реальної підтримки, на жаль, дуже бракує. Аби по-справжньому заявити про себе, потрібно інвестувати — у рекламу, просування, участь у виставках, піар. І це реальність не лише в Україні, а й у світі загалом.
Скажу відверто: сучасний мистецький ринок працює за своїми законами, і далеко не завжди вирішальним фактором успіху є суто талант митця. Важливими стають стратегія, видимість, контакти. Я говорю про це прямо, бо вже певною мірою пізнала закулісся цієї сфери. І мені здається важливим знімати рожеві окуляри: одного таланту замало — потрібна ще й системна робота над власною присутністю в професійному середовищі.
Чи є творчі мрії або проєкти, які ви хочете реалізувати?
Насамперед я мрію, щоб мої картини побачили люди в різних куточках світу. Для мене важливо представляти Україну через мистецтво — показувати нашу культуру, коріння та ідентичність на міжнародній арені.
Нещодавно я брала участь у проєкті «Мозаїка спадщини» в спільноті Art Fine Nation, присвяченому символіці, давнім знакам і духовній спадщині наших предків. Проєкт тривав майже рік і включав кілька виставок. Для мене це був глибоко патріотичний та натхненний досвід — без шаблонних образів, але з живою, багатогранною розмовою про українську культуру.
Прагну долучитися до подібного масштабного міжнародного проєкту, а з часом створити власний, аби українських художників у світі розглядали як сильних, самобутніх митців, а не лише крізь призму війни чи співчуття. Хочеться, щоб через наші роботи люди відчували світло, силу й красу України.
Маю й кілька ідей для підтримки вразливих категорій. Я мрію започаткувати проєкт, де молодь і дорослі з інвалідністю могли б створювати мистецькі речі, отримувати за це винагороду й вкладати її у власну творчість. Поки що ці ідеї лише формуються, адже для їхньої реалізації потрібні команда, простір і фінансування.
Нині ж я зосереджуюся на власній творчості: працюю над новими картинами, виконую замовлення та продовжую створювати світ, який хочу бачити навколо себе — світ світла, краси й надії.
Чи є ще тема, яку вам, можливо, хотілося б адвокатувати?
Хотілося б більше говорити про підтримку митців в Україні, особливо тих, хто належить до вразливих категорій. Я сама маю інвалідність першої групи, і ця тема для мене дуже особиста. Творчість потребує ресурсів: участі у виставках, реалізації проєктів, придбання матеріалів. Нині багато можливостей залишаються недосяжними.
Багато талановитих людей — дітей, молоді, дорослих — не можуть повністю присвятити себе мистецтву через брак часу або ресурсів. Часто вони змушені працювати в інших сферах, щоб хоча би частково забезпечити себе, і на творчість майже не залишається сил. У результаті багато талановитих митців просто губляться в рутині повсякденності.
Тому надзвичайно потрібна реальна підтримка — програми, гранти, творчі резиденції з інклюзивними умовами, зокрема можливістю приїхати з супроводом. Без такої допомоги держави, фондів чи меценатів багато митців залишаються практично беззахисними. Мені дуже хотілося б, щоб про цих людей говорили більше, а їхні можливості для творчості ставали ширшими.
Текст: Анна Лисенко
Фото з архівів художниці
