Олександра Дубовицька — корінна киянка, до повномасштабного вторгнення жила у великому місті. Проте лютий 2022-го все змінив: вона переїхала в маленьке містечко на Покутті заради якісної освіти для дочки. Зараз жінка працює над соціальним підприємством — крамницею “Покуття” з виробами місцевих майстрів, популяризує українську культуру, вишиває та відтворює узір «волове око» старовинної покутської сорочки.
Шлях до Городенки
Олександра народилася та виросла в Києві, жила там 36 років свого життя, аж поки повномасштабне вторгнення росіян не перекреслило все.
«Мої батьки родом із Києва, тому я все життя прожила у квартирі, неподалік станції метро, в районі, де дуже багато військових об’єктів і завод— місця, які росіянам було важливо захопити, у лютому 2022-го там було особливо небезпечно через обстріли. Я вже збилася з рахунку, скільки ракет туди прилетіло, досі дивуюся, що мій дім встояв. Спершу, коли обстріли почалися, ми зібрали “тривожні валізки” й пішли в метро на декілька годин, проте повернулися додому на ніч. Потім стало гірше й ми змушені були взяти “спальники” й переночувати в метро. Тоді якраз ворожі десантники опустилися на район, ми не могли більше перебувати в метро, вирішили поїхати до моєї сестри, котра живе в приватному будинку».
Два тижні, пригадує Олександра, вони жили в домі її сестри, далі переїхали в Хмельницьку область до подруги: «Увесь час, поки ми перебували не вдома, моя на той час семирічна дочка Марійка була в стресі: у родичів тривожилась, бо постійно чула по телевізору про жертви війни, обстріли. У Хмельницькій області було краще, але донечка досі потребувала активностей та спілкування з однолітками. Я відчувала, що необхідно продовжувати навчання в школі».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марійка навчалася в першому класі в Києві. Там вона відвідувала школу, але не звичайну, а з вальдорфською методикою (підхід до навчання, заснований Рудольфом Штейнером. Основна мета — виростити цілісну особистість із рівнозначно розвинутими інтелектом, мораллю та волею.– Ред.).
«Ми із чоловіком прискіпливо шукали альтернативну систему освіти, адже наша дитина єдина і ми хочемо для неї найкращого. Позаяк ми вже мали сумний досвід навчального закладу, бо були змушені переводити Марійку з дитячого садка через жорстоке ставлення вихователя, до вибору школи підійшли дуже уважно. Звісно, є безліч різноманітних підходів до педагогіки, як-от НУШ (Нова українська школа.– Ред.), метод Монтессорі (система виховання, де найважливішими вважаються індивідуальність дитини та розвиток її талантів.– Ред.) чи приватні школи з авторськими методиками. Проте моя подруга, діти якої вже відвідували школу з вальдорфською педагогікою, поділилася досвідом, і нам із чоловіком все дуже імпонувало. Найважливіше те, що там дуже доброзичливе ставлення до дітей, немає агресії, маніпуляцій, примушення до чогось. Також у цих школах немає надто активного інтелектуального навантаження: першокласники після дитячого садка не змушені сидіти 40 хвилин за навчанням. Адже зрозуміло, що така різка зміна може бути стресовою для 6–7-річних дітей. У вальдорфських школах вони навчаються, забавляючись».
Відвідувати школу в Києві було неможливо через активні бойові дії. Згодом Олександра зрозуміла, що повномасштабна війна не закінчиться швидко і потрібно облаштовуватися там, де буде школа для її дочки, яка дуже потребувала занять. Жінка почала дізнаватися більше, і виявилося, що більшість шкіл із вальдорфською системою педагогіки локалізовані в центральних і східних областях України, а на заході, там, де безпечніше, було тільки дві школи — у Луцьку та Городенці. Перша якраз закривалася через повномасштабне вторгнення, а друга тільки починала свою діяльність. Олександрі вдалося знайти контакти вчителя Городенківської школи з вальдорфською методикою й поговорити з ним. Чоловік тоді сказав: «Приїжджайте». Тоді ж вона вирішила переїхати в маленьке містечко заради дочки. «Я не знала, де буду жити, чим зароблятиму на життя — це була абсолютна невідомість, але найважливішим для мене було те, що моя дитина матиме хорошу школу».
Переваги життя в маленькому місті
У той період люди з різних міст України дізнавалися про школу в Городенці й також переїжджали в це містечко. Тож перший час Олександра не почувалася самотньою. «Вальдорфська школа, дізнавшись про таку кількість охочих відвідувати їхній заклад, домовилася із власником великої двоповерхової футбольної бази біля стадіону в Городенці, облаштувала там тимчасовий притулок. До нас ставилися дуже доброзичливо: хтось нас зустрічав, хтось підходив просто поговорити. Відчувалося, ніби навколо школи формується спільнота — тут були й батьки, діти яких відвідують школу; і вчителі, котрі змушені були евакуйовуватись із більш небезпечних регіонів. Умови були, як у гуртожитку: спільний спальний простір зі шторками-перегородками, один туалет і кухня. Там ми з дочкою прожили шість місяців».
Олександра ділиться, що перший час їй було важливо просто десь перебути, поки в Києві небезпечно через обстріли. Однак уже за декілька місяців, влітку, вона зрозуміла, що повертатися назад досі небезпечно, тому вирішила облаштовувати життя сім’ї в цьому привітному містечку.
Ось уже два роки, як мати з дочкою живуть в орендованому житлі в центрі Городенки. Олександра каже, що й раніше думала над тим, аби переїхати в менше місто: «Коли народилася Марічка, я задумувалася над тим, щоб виїхати з Києва. По-перше, хотілося жити ближче до природи. По-друге, мене дуже “тригерило” питання мови, я б хотіла, щоб моя дитина зростала в україномовному середовищі. У Києві був такий період, коли я не могла знайти гурток танців, де б викладач спілкувався з дочкою українською. Також, пам’ятаю, була змушена перевести Марічку в інший садок, бо російську мову вона вивчила від інших дітей. А ще я їздила 40 хвилин щоранку, щоб відвезти дитину в садочок, з’являлася думка, що в маленькому містечку ці відстані були б меншими. Тут 40 хвилин пішки — і все місто обійшов (сміється)».
Олександра розповідає, що зараз їй наскільки подобається в Городенці, що вона думає над тим, щоби залишитися тут жити: «Я вже “насолодилася” перевагами життя в мегаполісі, тому більше не тягне назад. Великим відкриттям для мене було те, скільки тут живе молодих, енергійних, розумних людей, які не хочуть переїжджати. Побутує стереотип, що всі хочуть переїхати з меншого міста в більше, тут такого немає. Люди щасливі жити в Городенці, хочуть працювати й розвивати містечко. Тут я знайшла своїх людей і улюблену кав’ярню».
Каже, що спершу хвилювалася, що не вистачатиме культурного життя, але з цим немає біди, адже або відвідує події в Городенці, або ж їде в сусідні Івано-Франківськ, Коломию чи Львів: «Пам’ятаю, одного разу дуже хотіла потрапити на лекцію Остапа Українця (письменник, перекладач, популяризатор української мови та культури.– Ред.) про українську культуру. Подія була у Львові, і я не встигала повернутися в той же день назад, тому домовилася із половиною жителів Городенки, щоби ті побули з моєю дитиною, наскільки непереборне бажання культурного життя в мене тоді було (сміється).
Єдине, чого і справді бракує — це кінотеатру. Дуже люблю кіно саме на великому екрані, а не вдома на ноутбуці. Зараз хочу глянути стрічку про Яремчука (документальний фільм “Яремчук: світ незрівнянної краси” про популярного в 90-х українського співака.– Ред.) і для мене це цілий квест».
Крамничка «Покуття»
Олександра розповідає, що ідея онлайн-крамниці виробів місцевих покутських майстрів належить не їй. Із самого початку вона була найманою працівницею: «Насправді ідея належить спільноті “Покутська крайна”, мета якої — розвивати життя місцевої громади, маються на увазі не лише освітні аспекти, але соціальні й економічні. Щоб Городенка була не тільки згуртованою, де всі одне одному допомагають, але й життєздатною економічно, у них з’явилася думка створити онлайн-магазин, де би продавалися вироби місцевих майстрів, а прибуток спрямовувався на розвиток громади.
Вони шукали когось, хто б займався соцмережами, а оскільки я тоді робила те саме для “Вальдорфської школи” в Городенці, то запросили мене. Мій чоловік— професійний фотограф, він створював візуальний контент, а на мені було ведення сторінки».
Однак, уже за рік роботи, вирішили, що проєкт онлайн-крамниці невигідний: витрати на рекламу, створення якісного контенту та заробітну плату перевищують заробітки, тому краще його призупинити. Олександра ж попросила «віддати» їй крамницю, мовляв, туди вже стільки сил було вкладено, що шкода зупинятися. Так вони із чоловіком стали власниками крамнички «Покуття». Проєкт живе під керівництвом сім’ї Дубовицьких уже рік. Він — робить фото та відеоконтент, коли має вільний від основної роботи час, а вона — організовує продажі, пакує та відправляє посилки, спілкується із клієнтами та майстрами.
Олександра каже, що в крамничці все робить інтуїтивно і з творчим підходом: «Я не бізнесвумен, і підприємницька діяльність для мене нова. Мені складно розбиратися в паперах, бухгалтерії, я самостійно мусила дізнаватися, як зареєструвати ФОП. Можливо, хтось хотів би зайти на наш профіль і бачити тільки фото товарів, але тут — і про вальдорфську педагогіку, і про вишиття, і про життя “переселенки” в Городенці. Але це має свій шарм, і кожен знайде своє. Я ж завдяки сторінці крамнички знайшла багато онлайн-друзів. Якби я вела сторінку строго за правилами, то, може, вона й була би більш комерційною, але я роблю так, як відчуваю. У нас крамничка з обличчям, серцем і енергією».
Вироби покутських майстрів
Одним із перших товарів у крамничці був глиняний посуд, виконаний у техніці nericomi (нерікомі) — японський метод змішування різних відтінків глини.
«Антон Микитюк — співзасновник сімейного виробництва глиняного посуду “Покутська кераміка”, що розташоване в Городенці. Виготовляти посуд у техніці нерікомі було його ідеєю, і він був одним із перших, з ким ми почали співпрацювати. Посуд виглядає дуже круто, стильно й унікально, адже зробити два однакові горнятка чи дві ідентичні тарілки неможливо, але він дуже складний у виробництві», — ділиться Олександра.
Також раніше в крамничці «Покуття» можна було придбати дерев’яні іграшки зі смереки з назвою «пригорщі»: «В більшості це тваринки: птахи, собаки, коти, ведмеді тощо, витесані з дерева. Вони не розмальовані й не мають жодних кольорових деталей, окрім візерунка самого дерева в розрізі. Такі іграшки широко розповсюджені у вальдорфській педагогіці: оскільки фігурки тварин не мають жодних визначальних деталей, вони гарно розвивають уяву. Насправді дітям не потрібен мільйон деталей чи кольорів, їм достатньо силуету та форми, усе інше вони витворять своєю уявою. Це як тоді, коли ми в дитинстві брали дерев’яну палицю і уявляли, що це меч (сміється). Такі іграшки також використовують психологи в роботі з дітьми. А ще вони дуже тактильні, приємні на дотик».
Окрім посуду в техніці нерікомі та іграшок зі смереки, були іще прикраси авторства Віри Микитюк — дружини Антона. Вона виготовляла керамічні брошки та підвіски. Ці три види товарів були єдиними на початку створення крамнички.
Пізніше, коли Олександра перейняла керівництво, почали з’являтися нові вироби — бісерні прикраси, вовняні іграшки, сѝлянки (шийна бісерна прикраса у вигляді стрічки.– Ред.), горнятка, порцелянові та керамічні підвіски, намиста.
«Деякі люди вже давно виготовляли вироби та вважалися повноцінними майстрами, інші — були початківцями, як-от одна з вчителів “Вальдорфської школи”. Якось я випадково побачила оголошення про майстерклас із кераміки для дітей, звісно, я прийшла туди з дочкою, так і познайомилася з керамісткою Галиною. Побачила в неї тарілку у вигляді ківі, вона була чудова. Так з’явився новий вид товару — “Фруктова кераміка”, посуд у формі фруктів: грушок, яблук тощо. Ще одна жінка із села Чернятин уже була повноцінною майстринею кераміки, коли ми з нею познайомились, я підкинула їй ідею створення прикрас, так у нас з’явилися порцелянові сердечка на шию. Потім — іграшки з вовни. Загалом у нас є близько десяти майстрів, з якими ми співпрацюємо на постійній основі».
Цінності крамнички «Покуття»
Олександра наголошує, що крамничка «Покуття» не є комерційною, швидше навпаки — кошти вона спрямовує на різні освітні, психологічні, соціальні проєкти.
«Від самого початку так було закладено, що чистий прибуток ми відправляємо на розвиток громади. Я вирішила не змінювати цього правила і відколи крамничка стала моєю, завжди підтримую різні проєкти. Наприклад, відправляємо кошти на потреби “Вальдорфської школи” в Городенці. Якось я дізналася, що дитячий садок у місті Ірпінь має складну ситуацію, вони були практично на межі закриття, тому весь прибуток за місяць я відправила їм. Також 50 гривень із кожної проданої керамічної підвіски у вигляді білого голуба й порцелянового сердечка я спрямовую в благодійний фонд “Птахи” на закупівлю тактичної медицини. Нещодавно порахувала, що за рік роботи крамничка перевела у фонд понад десять тисяч гривень.
Проте найбільше нашого прибутку зараз йде на підтримку ЗСУ, так відчуває моє серце і я вважаю це дуже важливим. Звісно, щомісяця суми варіюються, бо ми досі не вийшли на сталий заробіток, але завжди намагаюся фінансово підтримати різні проєкти. Наша мета — не заробити якомога більше грошей, а допомогти й підсилити тих, хто цього потребує».
Ще одна важлива частина онлайн-магазину — підтримка місцевих майстрів, каже Олександра: «Мені подобається і я завжди це робитиму — купляти і продавати вироби ручної роботи покутських майстрів, адже вони унікальні, стильні, красиві. Я завжди кажу людям, що вироби, створені власними руками, ніколи не будуть дешевими, адже туди вкладаються не тільки якісні матеріали, але й час, праця та енергія. У нас такі “трушні” покутські речі, це не масове виробництво».
Покупці крамниці не тільки місцеві, але й українці, що живуть за кордоном, навіть іноземці. «Я декілька разів відправляла посилки за кордон — у Канаду, Італію, Німеччину, Францію. Іноземці дуже цікавляться нашими іграшками зі смереки й керамічним посудом. Пам’ятаю, як “трусилася” за кожну коробку, бо ми не використовуємо пластик у пакуванні, тільки папір, і я боялася, що щось розіб’ється по дорозі. Українці, які живуть за кордоном, купляють прикраси, посуд. Вони мені потім пишуть дуже зворушливі відгуки — про те, що це частинка їхнього дому. Одного разу українка, яка живе в Італії, замовила силянки та бісерні прикраси. Коли посилка прийшла — одразу ж написала мені, що побачила вміст і розплакалася, адже вона гуцулка за походженням і побачила щось рідне, зв’язок із чим відчуває дуже гостро.
Я також почуваюся дуже піднесено, коли чую такі відгуки, одразу ж з’являються сили, хочеться робити ще й ще. Мене мотивують комунікації з клієнтами крамнички, їхні енергії та емоції».
Вишиття як терапія
Олександра також популяризує городенківську покутську сорочку, адже й сама вишиває. На її роботах — майже втрачений стародавній узір «волове око» (скорочено ВОКА). «Почалося це неочікувано, — пригадує Олександра. — Я прийшла на зустріч із Галиною Дідич у Городенці (популяризаторка покутської сорочки, майстриня, дружина Героя Небесної Сотні — Сергія.– Ред.). Вона розповідала про різні узори, показувала власноруч вишиті сорочки, їх було близько десяти. Наостанок я запитала, де можна навчитися вишивати. Пані Галина глянула на мене і сказала, що це хороше питання і засміялася.
Пізніше ми розмовляли й вона поділилася, що давно мріє створити клуб майстрів-вишивальників. Так і почалися наші зустрічі в міській бібліотеці».
Згодом Олександра стала відвідувати спільноту регулярно й навіть почала вишивати сорочку власноруч. «Спершу я була налаштована скептично, особливо коли Галина Іванівна сказала, що таку сорочку зможе вишити кожен. Першою обрали “рукав’єнку” (сорочка, основний узір якої розташовується на рукавах.– Ред.). У нашому клубі відчувалася така здорова конкуренція між вишивальницями та разом із тим підтримка — ми зустрічалися, щоби поділитися, скільки вже вдалося вишити, із чим були складнощі, ділилися досвідом. Це було ніби терапевтичне коло по інтересах. Кожного разу, коли я приходила, мене хвалили та заохочували вишити ще. Навіть дослідницький азарт з’явився.
Згодом я завершила свою рукав’єнку — так у мене з’явилася перша власноруч вишита сорочка. А вже згодом, я зрозуміла, що навіть узір “волове око”, який виглядав спершу складним, насправді таким не є, адже містить усього три техніки вишиття: хрестик, штапівка й ланцюжок».
Пізніше Людмила Вонсуль (колекціонерка старовинного покутського одягу, популяризаторка «городенківської сорочки», майстриня.– Ред.) попросила Олександру побути моделлю на лекції про міську городенківську сорочку. «Тоді мене вперше одягли в старовинний стрій для молодиць — сорочку, запаску, намітку тощо. І я відчула, що мені дуже подобається, що почуваюся “у своїй тарілці”. Скільки ж я тоді компліментів отримала! Люди говорили, що цей стрій мені настільки личить, ніби народилася в ньому. А коли вперше одягла свою власноруч вишиту рукав’єнку й поїхала на ярмарок виробів місцевих майстрів у Львові, то відчувала себе зіркою — усі підходили, запитували про узір, просили торкнутися».
Олександра каже, що вишивання сорочок діє на неї терапевтично, медитативно: «Мені подобається сидіти й вишивати, думати про своє, я тоді заспокоююсь, почуваюся краще. Старовинні сорочки — це раніше невідома мені царина, у яку я тільки входжу, навіть близько не наблизившись до глибини».
Жінка розповідає, що тема сорочок захоплює її дедалі більше: «Нещодавно наша місцева колекціонерка показала мені старовинну автентичну сорочку із села Вербівці “білим по білому” (мається на увазі вишиття білими нитками на білій тканині.– Ред.) і кольорову розшивку. Я такої краси давно не бачила, ті узори, поєднання кольорів, оформлення, деталі — усе ідеально. Я була щаслива не тільки побачити, але й торкнутися її. У той момент зрозуміла — маю вишити! Це ніби доля сама підкинула мені ідею. Я раніше навіть не знала, що таке “уставка” (вишита нитками вставка з узором.– Ред.), а зараз можу оцінити її складність, відчути цінність».
Повертатися до свого
Олександра переконана, що популяризувати українську культуру надзвичайно важливо.
«Я вірю, що поширювати інформацію про культуру треба, бо це знання, яке в нас забрали. Щось, що притаманне тільки українцям, належить тільки нам. Я раніше не знала ані про старовинні сорочки, ані про стрій, ані про інші вироби майстрів не тому, що мені було нецікаво, а тому, що про це було заборонено. Моя бабуся мала пристрасть до вишивки хрестиком, але водночас мені в спадок не дісталося нічого, вишитого нею. Зараз, коли я розповідаю про городенківську сорочку, місцеві реагують: “Це в нас таке було? Це наше?”. Хтось лізе на горище і знаходить фрагменти старовинної сорочки. І люди не знають про це не тому, що не хотіли, а тому, що так було зумисно зроблено. Уявіть собі, якби в нас не було цих десятиліть пригнічення, цькування та висміювання за українську мову, культуру чи одяг, заміни автентичності на шароварщину, на якому рівні було б наше суспільство зараз? Людей змушували думати, що все українське — сільське, смішне, не варте нічого. Гадаю, що розповідаючи про старовинний одяг, вишиваючи сорочки, купляючи вироби місцевих майстрів, ми по-новому відкриваємо собі себе, повертаємося до свого».
Авторка — Ростислава Мартинюк
Редакторка — Анастасія Занузданова
Фото люб’язно надані Олександрою Дубовицькою
