Українка, яка зростала в суперечливому, з погляду культури та історії, контексті: бабуся пережила голод на Слобожанщині у 1946–1947 роках, дідусь був комуністом, її дитинство минуло в російськомовному Донецьку.
З 2014 року й до сьогодні разом із командою однодумців популяризує українську культуру в Німеччині. Заснувала двомовне глянцеве видання Gel[:b]lau(у перекладі з німецької — «жовто-блакитний» — Авт.) та громадську організацію «Українське ательє культури та спорту».
Письменниця і мисткиня, авторка трьох книжокна соціальну та психологічну тематику…Йдеться про Ксенію Фукс.
Героїня цього матеріалу підтверджує вислів: «Талановита людина — талановита в усьому». Досвід, що стоїть за плечима Ксенії, викликає і повагу, і закономірне запитання: «Як, коли й чому вона це робить?».
Цей текст — про культурний і мистецький бекграунд тендітної молодої жінки: з першого погляду — м’якої, з іншого — динамічної та ефектної, а в спілкуванні — щирої і експресивної.
Досліджувати, спостерігати, спілкуватися
Кажуть, кожна людина носить у собі унікальний всесвіт, та Ксенія — одна із тих, кому випало вміщати в собі одразу кілька світів — і це може бути одночасно даром і випробуванням.
Її творчість, за іронією, народилася зі спроб подолати депресію — і розквітла після того, як жінка навчилася жити «по той бік сонця» та говорити про це з іншими.
За словами Ксенії, вона відчувала щире щастя, підписавши контракт і видавши першу книжку «По той бік сонця». А у 2019 році — не тямилася від суміші шоку та радості, коли книжка увійшла спочатку до довгого списку премії «Книга року BBC», а потім — і до короткого. П’ять років ця книжка йшла до свого читача — і таки дійшла.
Чернетку жінка писала простим олівцем на аркушах паперу, перебуваючи в психіатричній лікарні. Письмо було не метою, а потребою. Воно стало способом пережити особистісно-психологічну кризу — і з часом дало іншим людям відчуття, що вони не самі; що їхні проблеми — не тавро й не безвихідь; що із цим можна жити.
«Навіть через роки після виходу книжки мені пишуть люди — просять поради, розповідають свої сакральні, часто трагічні історії та дякують за написане, — ділиться Ксенія. — Вони розуміють, що не одні такі, що не “дефектні”, і що ці проблеми можна подолати».
Початок життя в Німеччині та створення ГО
Кажуть, доля має унікальне почуття гумору — жодна людина не може зрівнятися з нею в цьому ремеслі. Досліджуючи історію Ксенії, у цьому можна остаточно переконатися.
Під час навчання на факультеті іноземних мов Донецького національного університету Ксенія паралельно готувалася до вступу в німецький виш. У Штутгартському університеті медіа вона знайшла однодумців і друзів, які будуть поруч і в період депресії, що забирала бажання жити, і в період розквіту та визнання. Штутгарт стане містом, до якого захочеться повертатися навіть після Берліна — містом, де хочеться будувати плани й реалізовувати мрії.
Та у 2014 році, коли шлях жінки в одному з найбільших міст Німеччини лише починався, в Україні почалася війна. Корені й рідні люди Ксенії залишилися в Донецьку.
Саме війна стала переломним моментом для багатьох. Спершу жінка свідомо переходить на українську мову — і стає нетерпимою до байдужості тих, хто не прагне позбутися російської у власному щоденному вжитку. А згодом, активно долучається до волонтерства, навіть організовує «Українське ательє культури та спорту» разом з однодумцями. Метою організації було просування української культури серед місцевого населення та допомога співвітчизникам. Іноземці, як виявилося, мало знали про Україну як державу: ані де розташована Україна, ані яка її столиця. Доводилося відкривати карту й показувати розташування — і пояснювати, чому вона так довго залишалася поза увагою, попри багатство своєї культури.
Найшвидшим шляхом стала гастрономія. Поряд зі спортивними подіями для емігрантів із різних країн найактивніше німці долучалися саме через українську кухню.
«Коли людина куштує вареники й одночасно слухає про культуру — це працює. З кожним заходом німці все краще орієнтувалися, де Україна, які її традиції та чим вона живе».
Зараз державні та громадські організації Штутгарта підтримують ініціативи Ксенії та її команди. Здається, чимало волонтерських ініціатив у Німеччині також народилися та зросли поруч із діяльністю «Українського ательє культури та спорту» й завдяки особистому прикладу Ксенії та її однодумців. Іноді й один, і кілька людей — навіть у великому полі — таки воїни.
Чому Німеччині так був потрібен жовто-блакитний Gel[:b]lau?
Попри те що активізм і волонтерство стрімко розвивалися, згодом стало зрозуміло — потрібен голос: присутність в інформаційному просторі. Адже російськомовних, часто пропагандистських, джерел у Німеччині достатньо, українських — практично немає.
Так народилося Gel[:b]lau — перше українсько-німецьке видання, створене повністю на волонтерських засадах командою із медійною освітою та пристрастю до журналістики.
Зараз журнал існує в друкованому й цифровому форматі, стає культурним та інформаційним «вікном» у світ української нації, культури та життя — і для еміграції, і для німецького читача. Коли стало зрозуміло, що видання цікаве місцевим жителям, його зробили повністю двомовним. Із 2016 року вже вийшло 38 випусків.
Десять років команда друзів-однодумців щоквартально знайомить німців з українською культурою — крізь призму традицій, мистецтва та ширшого культурного контексту. Видання задумане не як хроніка подій в Україні, швидше, як модерна афіша й соціальна місія — промоція українських цінностей та культури за кордоном.
Журнал розповідає історію цікавих українців, з діаспори й не тільки, знайомить читача з діяльністю організацій та креативних проєктів, підсвічує важливі моменти із життя України та Німеччини, а також анонсує події та ініціативи. На його сторінках є туристичні поради, психологічні колонки та історії про нюанси життя в різних країнах Європи.
«Кожен випуск має комікс від Катерини Костюченко — це “родзинка” журналу, присвячена темі номера», — говорить Ксенія.
Частину витрат покривають благодійні внески, частину — донати: на сайті є можливість підтримати проєкт або зробити пожертву в довільному розмірі під час замовлення друкованого видання.
Ксенія переконана, що те, на чому тримається команда Gel[:b]lau — це дружба. Часто кажуть, що спільна справа знищує дружбу, проте для них усе працює навпаки. Саме завдяки цьому проєкт тримається стільки років.
Любов і дружба стали для Ксенії тим якорем, за який варто триматися найбільше: він дає сенс і роботі, і повсякденню. Штутгарт став для неї містом, у якому хочеться жити й розвиватися не лише через інфраструктуру чи культурні події, а насамперед завдяки людям і спільноті.
Ксенія ділиться, що «паливо» на всі свої діяльності бере саме із творчості, адже те, що ти можеш робити щось із легкістю та радістю — це допомагає тримати рівновагу, коли здається, що все зруйновано.
«Із часом я навчилася сприймати особливості своєї психіки не як діагнози, а як “суперсилу”, яку лише треба приборкати, аби перетворити її на ресурс, а не на руйнівну силу. І в цьому найбільше допомагають творчість, подальша систематична робота з фахівцями, самопізнання та передача власного досвіду».
Військова фотографія та власна виставка
Окрім допомоги з Німеччини, Ксенія неодноразово їздила на підконтрольні території як фотографиня та допомагала армії.
«Я була однією з останніх людей, які вилітали з Донецького аеропорту».
Під час поїздок на Донбас траплялися ситуації небезпечні, але й повчальні. «Коли ми з командою в доволі ризикованих обставинах сиділи без зв’язку, не розуміючи до кінця ні що відбувається, ні котра година — восени та взимку більшу частину дня — похмуро й сіро, аналогові пристрої виявилися рятівними. І саме в мене вони були.
Завжди беріть із собою старі добрі кнопкові телефони, фотоапарати на батарейках і плівці та механічні годинники — це точно стане вам у пригоді у відрядженні, особливо, там, де йдуть бойові дії», — ділиться лайфгаком Ксенія.
Одним із результатів поїздок стала фотовиставка робіт Ксенії — світлини, зроблені під час її подорожей у 2022 році.
«Малюючи, я занурювалася в геть інший світ»
Мистецтво та творчість завжди були частиною життя Ксенії — не лише проза, вірші чи музика. Під час перебування в психіатричних лікарнях (2014–2016 роки) вона відкрила для себе образотворче мистецтво.
«… пізніше я дізналася, що є навіть спеціальна “кунсттерапія” і що методично доведено позитивний вплив малювання на психологічний стан людини. Так чи інакше, але покінчивши зі всіма картинками з книжки, я перейшла на портрети своїх друзів, чим, певно, дуже їх розрадила. А потім взялася і за пензлі. Ерготерапію я тепер відвідувала двічі на тиждень, замість призначеного мені одного заняття, — виключно заради акрилових фарб, яких я тоді ще не мала. Але незабаром дізналася, що лікарня має власну майстерню з більш істотним арсеналом творчих матеріалів.
Майстерня була чудовою. Як і в будь-якій майстерні, там жахливо смерділо фарбами. Але я закохалася в той запах…» (уривок із книжки «По той бік сонця»)
Після виходу з лікарні — і років волонтерської, громадської та редакторської роботи, а також роботи за фахом — любов до малювання не зникла. Навпаки: стала ще одним проявом таланту та джерелом творчої насолоди.
«…Жодної конкретики. Лише фарби, плями та лінії. До біса — пропорції та композиції! Усе це було неважливо! Найважливіше — відчуття радості від самого процесу…» (уривок із книжки «По той бік сонця»).
«По той бік сонця». Історія однієї самотності
Зробити з власної історії та пережитого книжку — крок водночас логічний і сміливий. Але шлях до книжки — окрема історія. Ця книга була як терапевтичне письмо — звичка ще з дитинства.
«…перший рукопис цієї книги було створено у 2015 році, коли моя психіка не витримала шоку від війни в рідному Донецьку і зламалася» (з книжки «По той бік сонця»).
Першим читачем чернеток був батько. Саме він сказав Ксенії, що це може, ба більше, має стати книжкою. Напевне, батькові читати такі записи доньки було непросто. А побачити в них сенси й цінність для інших — потребувало мужності, любові та відданості. У цьому жесті-пораді є щось протилежне егоїзму.
Ксенія каже, що люди зазвичай рідко розуміють те, чого самі не пережили. Та все ж, здається, осягнути чужий досвід можливо. Тільки якщо буде докладено зусиль з обох сторін: хтось має щиро й неприховано поділитися болем. А хтось так само щиро захотіти побачити в ньому сенси й уроки, поставитися з повагою та зрілістю, достатніми, щоби пройнятися, усвідомити і змінитися.
Саме так сталося з «По той бік сонця». Ксенія Фукс відкрила світові свій досвід — чесно показала власну боротьбу і донесла щиру підказку: дбати про психічне здоров’я важливо. Як і не боятися звертатися по допомогу.
«Часто я ненавиділа себе за те, що так оголилася перед читачами, — оскільки вважала себе нещирою. Як можна писати книгу про те, що порятунок є, коли сама не віриш у це і знову зажовуєш черговий епізод фармакологічним коктейлем? Та чи дійсно я в це не вірила? Коли моє життя — це безперервний пошук власних меж і кордонів, певні запитання краще залишати риторичними».
В Україні культура психічного здоров’я хоч і розвивається, але тема досі залишається табуйованою і повною стигм. Люди не завжди вміють дбати про свій внутрішній світ — або не знають, як робити це правильно. А оскільки про психологічні проблеми раніше було не прийнято, і навіть соромно говорити — одразу навішували ярлики. Проблеми не вирішувалися: люди або тихо страждали, або тихо вмирали. Тепер, коли війна триває стільки років, питання психічного здоров’я — одне з ключових питань виживання українців.
«Психотерапевти читають мою книжку та рекомендують її своїм пацієнтам. Читачі й читачки пишуть мені про свої історії та дякують за можливість відчути, що в них є шанс і що з ними все гаразд. Насправді, що може бути краще для автора? Книга допомагає та приносить користь».
Через рік після виходу першої автобіографічної книжки Ксенія Фукс видає другу — «12 сезонів жінки», а ще через рік — її ідейне продовження: «12 годин чоловіка». Обидві книжки зачіпають соціальну тематику — труднощі сучасних жінок і чоловіків.
«Чомусь на інші теми мені не пишеться», — ділиться Ксенія.
Кожна книжка вміщує по 12 новел; герої переплітаються, ніби мігрують з однієї історії в іншу, відкриваючи дві сторони однієї медалі — жіночу та чоловічу. Дилогію можна читати окремо, але найкращий ефект вона справляє, коли читаєш у комплекті — так, як було задумано від початку.
Нині вже написана перша частина четвертої книжки авторства Ксенії Фукс “Ехо цих днів”. Уже зараз можна прослухати аудіоверсії українською та німецькою мовами за посиланнями.
Ехо цих днів – Audiobook by Various Artists | Spotify
Echo dieser Tage – Audiobook by Various Artists | Spotify
Колажі, які Ксенія створила із фото, які зробила під час поїздок на фронт.
Текст: Світлана Пилипчук
Редакторка українськомовної версії: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовної версії: Гелен Льюїс
Фото надані героїнею матеріалу.
