У квартирі в центрі Дніпра, де одна кімната перетворена на майстерню, а інша — на своєрідний мінімузей, митець Андрій Пушкарьов працює з речами, які не терплять поспіху. Папір, віск, фарба, яйце — усі ці матеріали прості, майже архаїчні. Але в його руках вони стають складною системою знаків, символів і досвіду, що формувався десятиліттями. І наразі продовжує дарувати традиційному мистецтву нове дихання завдяки сміливим експериментам.
Першу писанку розписав через те, що розбив подарунок
Андрій Пушкарьов — один із тих майстрів, для яких народне декоративно-прикладне мистецтво не є менш значущим, ніж академічне. Його витинанки й писанки — це не ремесло у звичному сенсі, а спосіб мислення. Пушкарьов добре відомий за межами України, його роботи зберігаються в музейних та приватних колекціях, а ім’я ще в 1980-х звучало в наукових колах як позначення окремого мистецького напряму.
«Освіта в мене архітектурна — мав працювати в команді, розробляти проєкти, але ніколи цим не займався, — ділиться Андрій Пушкарьов. — В архітектурі все в певних рамках — стандарти, обмеження. А я індивідуаліст. Народився в Кривому Розі, але коли я був шестимісячним малюком, мене привезли до Дніпра. Це моє місто — тут я сформувався як художник, тут мені добре працюється. Починав із того, що писав оповідання і ілюстрував їх. У тринадцять років мама відвела мене до заслуженого художника України Євгена Лещенка — це був мій перший учитель. Потім був митець та педагог Феодосій Гуменюк — людина з дуже складною долею. Його в радянські часи переслідувало КДБ. Я приходив до нього, показував свої роботи — він давав поради. А потім був український художник, графік, скульптор і поет Володимир Лобода — з ним були ватри, довгі розмови. Це й були мої “університети”».
До тих технік, з якими сьогодні асоціюється ім’я Андрія Пушкарьова, він прийшов — а можливо, вони прийшли до нього — різними шляхами. Витинанка — через випадок, писанка — через майже ритуальний досвід. І якщо витинанка одразу стала полем для експерименту, то писанка спочатку — територією, де панують чіткі канони.
«Писанка з’явилася в моєму житті, коли мені було десь 23 роки, — згадує пан Андрій. — Все починалося з курячих яєць. Якось мій учитель Феодосій Гуменюк написав мені листа: “Зробіть собі свято — розпишіть писанки”. Я нічого не зрозумів: до чого це? Потім поїхав до Львова, побачив, як працюють майстри. Мені подарували писанку, але на зворотному шляху вона розбилася в дорозі. І я вирішив: буду повторювати її, поки не зроблю так само, як було. Розписував яйце десять разів, двадцять, тридцять. І в якийсь момент вийшло так, як треба».
Писанка в Пушкарьова — це не просто орнамент. Це складна система, яка починається з геометрії і розвивається завдяки особливому стану внутрішньої концентрації. Яйце — форма, з одного боку, ідеальна, і водночас — найскладніша. На відміну від площини, її неможливо розкреслити прямолінійно. Кожен рух — це ризик помилки, яку не можна виправити.
«Дуже складно розділити яйце на правильні частини, — пояснює пан Андрій. — Це ж не площина, а сфера. Традиційно розписувати писанки наші пращури починали із сорока клинців — це така розбивка. Насправді їх 48, і ти маєш усе вирахувати, розподілити. Це база. Потім уже йдуть орнаменти. Спочатку прості, ближче до Великодня — складніші, рослинні, сонячні. Це система, яка формувалася століттями».
Страуси майже не несуться через вибухи
Його техніка — класична воскова, її ще називають батиковою. Але сам процес майстер описує як майже інтимний досвід взаємодії з матеріалом. Справа в тому, що віск поводиться по-різному в різні пори року. Взимку він швидко застигає, а влітку через спеку залишається на руках, і тоді на писанку погано лягають фарби. Тому найкращий час для розпису — це все ж таки весна. І це не випадково — навесні завершується великодній цикл. Майстри працюють в унісон із природою — це дуже важливо. Частіше за все писанкар розписує гусячі яйця, але окрема історія — страусині, з якими він працює з початку 2000-х. Це зовсім інший масштаб, інша товщина матеріалу, інший рівень складності.
«За 25 років я зробив 114 страусиних писанок, деякі роботи коштували 300–700 доларів», — згадує Андрій Пушкарьов. — Один український колекціонер має близько 150 моїх робіт. На Дніпропетровщині є декілька ферм, де розводять страусів. Але, на жаль, через війну та вибухи вони майже не несуться. Тому доводиться здебільшого працювати з гусячими яйцями.
В Україні є декілька шкіл писанки — гуцульська, поліська, дніпровська. Вони дуже різні. Наприклад, гуцули працюють зовсім не так, як дніпряни — вони крутять яйце, тримаючи писачок без рухів, а не ведуть лінію вздовж нерухомого яйця. Це інша логіка. І кожна школа має свої особливості. Але вони не сперечаються між собою, а поважають одна одну. Це як різні притоки однієї тієї ж самої річки».
Витинанки утворилися зі сніжинок, а потім з’явилось витинання
Ця річка для Андрія Пушкарьова — це українська культура як цілісність. І саме тому він не мислить себе поза нею. Навіть сьогодні, під час страшної війни, він залишається в Дніпрі. Каже, що складно працювати з писанкою в стані, коли немає внутрішньої рівноваги. Але разом із тим не припиняє займатися творчістю — створює витинанки та картини. Його майстерня сьогодні — це простір накопиченої енергії. Сотні витинанок, десятки писанок, архіви, фотографії, каталоги, нещодавно виданий календар із його роботами, плани нових виставок.
«Я почав робити витинанки випадково — колись лежав вдома хворий і різав папір, бо треба було чимось зайнятися, — розповідає майстер. — Спочатку були звичайні «сніжинки», які багато хто з нас робив взимку в дитинстві. Потім я почав експериментувати. Працював із кольором, із папером. Зрозумів, що хочу робити це по-своєму. Традиційна витинанка — це симетрія, як горщик із двома боками. А коли ти відходиш від цього — це вже називається витинанням. У мене є і такі роботи. Взагалі, володію дуже великим об’ємом інформації, тому хочу записати лекції, щоб усе це зберегти».
Талановиті учні популяризують мистецтво по всьому світу
Свого часу школа писанки та витинанки Андрія Пушкарьова сформувалася не як інституція з програмами й дипломами, а як природне продовження його власної практики. Вона виросла з майстерні — маленького простору, де з’являлися перші роботи, а згодом і перші люди, які хотіли навчитися, перейняти безцінні знання. Цікавість до занять поступово збільшувалася: спочатку це були поодинокі відвідувачі, але із часом стало зрозуміло, що йдеться про сталу потребу — опанувати традиційне мистецтво на глибшому рівні.
Навчання в школі відбувалося і продовжує відбуватися в його власній майстерні в Дніпрі. Пушкарьов не будував академічної системи — він передавав знання так, як сам їх отримував: через практику, спостереження і постійне повторення. Важливим було не лише навчитися техніці, а і зрозуміти логіку форми — як організувати поверхню яйця, як працює орнамент, як уникати помилок, які вже неможливо виправити. Учні починали з базових речей: розбивки яйця на ті самі сорок клинців, освоєння воскової техніки, контролю лінії. Поступово переходили до складніших орнаментів і кольорових рішень. Для багатьох це ставало не просто ремеслом, а способом мислення.
Через його майстерню пройшли десятки учнів. Частина з них займалася лише деякий час, як це часто буває із будь-якими захопленнями. Але були й ті, хто залишався надовго і продовжував працювати самостійно. Деякі згодом почали викладати, розвиваючи писанкарство вже у власних практиках. У цьому сенсі школа Пушкарьова існує як жива передача знань — без чітких меж, але з відчутною тяглістю.
Один із показових прикладів — його учениця Анна Поджаренко. Потрапивши на заняття з писанки, вона кардинально змінила освітню траєкторію: залишила економічний факультет у технічному виші і вирішила пов’язати життя з мистецтвом. Згодом Анна стала відомою майстринею декоративного розпису, а писанка залишилася важливою частиною її професійного становлення. Подібні історії для школи Пушкарьова не виняток — вони свідчать про глибину впливу, який має ця практика.
Витинанка в його школі — це не лише декоративна техніка, а і спосіб зрозуміти композицію, ритм і взаємодію форми та простору. Учні проходять шлях від простих «сніжинок» до складних багатошарових робіт, іноді з використанням авторських прийомів — підклеювання, напилення кольору, комбінування матеріалів. Водночас основою залишається традиція, до якої постійно повертається пан Андрій. Однією з найвідоміших учениць майстра є Юлія Датченко, яка зараз мешкає в Польщі, постійно проводить у Європі майстеркласи з витинанки, популяризуючи таким чином українське мистецтво.
«Ніде не зможу працювати так, я вдома»
Варто додати, що Андрій Пушкарьов як майстер декоративно-прикладного мистецтва давно здобув міжнародне визнання: його персональні виставки відбулися в Польщі, Швейцарії, Китаї. У Варшаві він демонстрував українську писанку та витинанку — глядачі змогли оцінити традиційне мистецтво в контексті сучасного декоративного дизайну. У Швейцарії його роботи експонувалися в місті Ленцбург — старовинному культурному центрі, який зібрав поціновувачів з Австрії, Німеччини та інших країн. Особливо масштабно він представляв своє мистецтво в Шанхаї в українському павільйоні, де зібралися як місцеві глядачі, так і міжнародні колекціонери.
«Я із задоволенням виїжджаю за кордон на виставки або лекції, але жити там не хочу, — зізнається Андрій Пушкарьов. — Моя школа, моя майстерня, мої учні — усе це тут, у Дніпрі. Тут моя культурна зона, моя традиція і моє коріння. Без цього середовища не народиться жодна справжня писанка чи витинанка. Я люблю Україну за птахів, які тут літають. За її етнографію, історію, культуру. За те, що я постійно вивчаю і чим захоплююсь. Впевнений, що попри ворожі обстріли, я не зміг би працювати за кордоном настільки ефективно, як вдома»
Авторка тексту: Юліанна Кокошко
Фото автора та з архіву Андрія Пушкарьова
Редакторка українськомовного тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
