«Доводилося сидіти по кілька днів у снігу, а потім буквально себе відкопувати — тепер маю два протези».
Сьогодні Роман разом із дружиною активно розвиває свою справу, є народним майстром України й надихає людей втілювати свої мрії та захоплення в життя.
Як ветеран полюбив вишивання
«Вишивати почав завдяки другій дружині. Ми були знайомі ще зі школи. А тут, через роки, знову зустрілися, і хоч вона мене не впізнала одразу, почали зустрічатися.
Я раніше про вишивку нічого не знав, — ділиться Роман Дідера. — Міг собі гудзика в армії пришити, от і все. Коли ми з дружиною вже побралися, вона працювала в магазині рукоділля і сама дуже любила вишивати бісером. Вечорами сиджу, дивлюся, як вона вишиває, бачу, як це подобається і що її просто не відірвати. Та й кажу: “Давай, буду пробувати”. Жінка, звісно, відреагувала скептично, але я одразу, хоч і жартом, сказав: “От, побачиш, у мене все вийде і я тобі ще сорочку вишию”. Я нічого не знав ні про номери кольорів, ні про типи швів, ні про узори — вона просто насипала мені жменьку бісеру, і я сів вишивати поруч із нею.
Ми обговорювали все: з’явилися нові спільні теми. Згодом я теж почав працювати в рукодільному магазині й шукав уже складніші теми для роботи. Першим став портрет Ісуса 50×50. Довелося їздити за відповідними кольорами по всьому місту, але за три-чотири місяці таки завершив.
Попросив дружину вишити мені сорочку. Раніше вона нитками мало вишивала, але взялася і вишила. Ця сорочка найцінніша для мене — перша в моєму житті. Потім я вже сам вишив собі сорочку й почав вишивати і для дружини. Але я дуже непосидючий, не люблю одноманітності. А узори, з якими доводилося працювати, потрібно було відтворювати. Це надто одноманітно для мене — захотілося щось змінювати.
У рукодільному магазині, у якому ми працювали, я познайомився із Юрієм Мельником та Анею Рогатинською — вони досліджують вишивку і старі шви. Переглянув майстерклас Ані Рогатинської і дуже надихнувся — зібрав свою першу вишивку на старій давній тканині, яку подарував Юрій Мельничук. Зараз дивлюся і розумію, що вона не ідеальна, не все так аккуратно, як би хотілося, але це ж перша моя така робота».
Кожна сорочка унікальна — ніяких повторів
Сьогодні мені не раз кажуть, що навіть якби я виставив свої роботи під іншим ім’ям, їх би все одно впізнали, що є власний стиль. Мабуть, тому що мені не хочеться вишивати шаблонно — кожна сорочка має бути інша і важча. У мене немає двох однакових сорочок. Навіть якщо я беру якусь схему за основу, у мене кардинально інше виходить — моє дітище.
Я знаю 40 швів з 200, що існують. Й от немає в мене двох однакових сорочок: кожна унікальна, але вони впізнавані.
Не люблю одноманітні шви. Хоча може бути сорочка однією технікою вишита й гарна. Але це треба планувати й підбирати. Я зараз вкладаю як мінімум 5–7 швів в один виріб. Тут треба розбиратися: не кожен шов до шва підходить. Кольори теж по-різному поєднуються зі швами. Таки наші предки були дивовижні люди, бо ж це, напевно, наука, як це все поєднати у вишиванці. Щоразу, як бачу, дивуюсь.
Є книга про вишивку Покусінських (“Борщівська народна сорочка. Експедиційні матеріали та приватні колекції”, авт. Людмила Покусінська, Олексій Покусінський — Авт.), моїх друзів. Її зараз неможливо придбати. Там 500 сторінок — дуже дефіцитна й дорога. Її б хотілося мати, але вона як скарб — неможливо дістати.
Я маю кілька фото із цієї книги, але як беру щось із неї, то все одно із 3–4 схем формую одну. Навіть якщо людина побачила якусь нашу сорочку й хоче замовити, не роблю повного повтору. Навіть якщо скрутно фінансово, а треба вишити і є клієнт на таку сорочку. У нас таке табу, що ми можемо щось схоже вишити, підібрати, узгодити з людиною, але щоби повторів було — ні.
У мене є взірець, який я залишаю в себе, а людина отримує унікальну річ і відчуває себе особливою. Це як дружина мені вишила сорочку, узяла популярну схему, але вишила трішки по-своєму, підібрала інші кольори. Таку маю лише я. Так само ми стараємося робити і для людей.
Буває, замовляють вишити сорочки з певного регіону, наприклад, була пара, яка хотіла для хлопця сорочку із Закарпатського регіону, а дівчині — з Мелітополя. І хоч я змінюю кожен узор і додаю щось своє, у таких випадках треба дотримуватися автентичності.
Сучасна та старовинна вишивка «із роду в рід»
Зараз я вишиваю дуже багато й дуже швидко — десь 2–3 тижні на одну сорочку. Із виключеннями світла і блекаутами, у нас традиція перевіряти, чи заряджені всі гаджети. Бо чи є світло, чи немає — вишивка не відміняється. Робочий процес має тривати стабільно.
На сьогодні вже вишито 40 сорочок, за минулий рік — 20. Звісно, у всіх я ходити не буду: вишив, отримав задоволення, поміряв, зробив фото й одразу починаю вигадувати наступну.
Коли завершилася робота в рукодільному магазині, дружина хотіла шукати іншу роботу, але Роман сказав, що ніхто нічого шукати не буде — будемо робити свою справу.
Дружина любить вишивати на сучасних, дорогих німецьких тканинах, а я на старих конопляних чи лляних полотнах. Кожен має свою нішу.
Старі сорочки дуже гарно виглядають і часто передаються з покоління в покоління, з роду в рід. Є ті, яким і по 100 років, і вони ще будуть передаватися. Так ми вирішили створити свою сторінку й назвати її «Сорочка з роду в рід».
Продавати якось одразу не дуже вдавалося — було незвично. Але коли продали кілька сорочок і я побачив радість і задоволення, як людина приміряє ці сорочки, від тієї реакції людей отримуєш навіть більше задоволення, ніж від процесу вишивання.
Одного разу прийшов Юрій Мельничук і показав одну давню сорочку, а їй біля 100 років. Він її купив у Косові на базарі буквально за копійки. Я в шоці був: яка це «дрібота»: по міліметру ті стібочки. Він витягнув другу сорочку. Вона така: у фіолетово-синіх кольорах і золотом вишита. Дружина щось до мене говорила, він до мене говорив — а мене не було. Я був там, у тій сорочці, у тих швах. Я не знав, що це за шви. Сказав Юрі: «Мені на цю сорочку треба роки чотири, але я дуже хочу її мати». І ви знаєте, місяці два по тому вона з-під мене вискочила. Зовсім кардинальною вийшла: я добавив усе ж таки свого, деяких швів, тільки основу лишив. І вона в мене одна з непродаваємих. Дуже красива сорочка.
Люблю роздивлятися вишивки, якщо якась зацікавить, мушу підійти й подивитися: з якого регіону, як вишита, яка вишивка, шви… Наприклад, якщо чорна на білому полотні — борщівська, а десь машинна вишивка — це мені не цікаво, хоча теж буває гарно. А от коли вишиванка вишита вручну й передається з роду в рід, з покоління в покоління, бо там кожний трикутничок, кожне поєднання хрестиків: це все є обереги — це щось значить. Якось я побачив борщівську стару сорочку, яка мені дуже сподобалася, особливо її комір — і переробив її навпаки. І таку ж придумав по стилю жіночу. Шикарна вийшла сорочка.
У магазин сорочки не даємо, якось не хочеться, щоб твої сорочки щупали, а потім щоб хтось це купував. Але, як-то кажуть, не зарікайся. Ми не планували зразу й вишивати на замовлення. Бралися лише за ходові розміри. А потім приходили люди, і ми почали брати мірки. Усім, хто хоче в нас купити, розказуємо про сорочку: яка тканина, які шви, який вріз, усі деталі. Так, це стало нашою роботою з усіма нормами і графіком. Це нелегко: буває, руки й очі втомлюються, голка випадає з рук. Тоді треба взяти перерву і відпочити.
Я прокидаюся десь о 7-й ранку, а завершую день о 1–3 ночі. Дружина любить поспати й лягає раніше. Але в нас цілий день робочий. Ми вирішуємо робочі чи родинні справи й одразу за вишивку сідаємо. Радимося щодо узорів, тематики, швів, кольорів. Ми як одне ціле в цьому процесі.
І це так класно, розумієте, коли ти починаєш одну, другу, третю сорочку. Продав і бачиш, що твою роботу цінують і потім її якось рекламують. Ти пускаєш її у світ, а не просто лежить тих 40 сорочок, які ти не будеш носити.
Я завжди кажу, що вишиті сорочки треба зношувати. І от, як тільки тепліє надворі, мене не побачиш у футболці — я завжди у вишитих сорочках, кожен день.
Є сорочки святкові, є буденні, але це важко визначити і для кожного по-різному. У мене є такі сорочки, що там мінімум вишитого, але вони святкові. От є сорочка, з ниткою темно-коричневою і червоною, там усього два шовчика, але вона наробила шуму. Це мінімалізм, який впізнають.
Я вже з окопу…
Ми маємо свої соціальні мережі. Назвав сторінку «Ветеранська вишивка». І був здивований, коли за три тижні було більше тисячі переглядів.
Коли починав вишивати, думки різні були, незвичне це було заняття для мене.
Якщо часом хтось пише, що замість вишивати іди в окопи — я не хамлю, але кажу людині, що я вже з окопу. Просто якось стараюся пояснити, що не втратив віру в себе і прагну більшого чогось у житті після війни. Будучи на інвалідності, добився того, чого не міг добитися до війни.
От недавно писав військовий: «Брате, супер, поважаю, клас, шикарно». І це так не один пише. Або: «Чи не міг би ти на моїй військовій сорочці вишити то-то й то-то?» Я: «Звісно, без питань».
Або: «Я теж військовий, зараз проходжу комісію на інвалідність, втратив руку чи ногу. Чи не міг би ти мені щось придумати на моїй військовій сорочці? Бо бачив, як на своїй військовій вишив взір Степана Бандери». — «Так, звичайно, що ти хочеш?»
«Я з Луганщини. Чи можна щось придумати? Якісь луганські квіти?»
І я роблю маленький якийсь такий збір спереду гарний, тоненький, з квітами.
Військові побратими дуже підтримують і ставляться адекватно. Хтось дивиться і надихається, запитує, чи теж так зможе. Кажу: «Візьми кусочок тканини, я тобі скину схему, виший тризуб». А потім, кажу, «Ти собі шеврончик вишиєш і будеш мати свій для свого підрозділу. Це така насправді реабілітація».
Коли вишиваєш сорочку, особливо для військових, то думаєш, як її одягнуть, носитимуть, як людина з нею повернеться додому й що все буде добре.
Чоловік — це і є оберіг для жінки
Дружина мене називає горобцем. І коли я вишивав їй сорочку, заховав горобця в узорі, як оберіг. А зараз вишиваю це на всіх своїх жіночих сорочках. Він у мене фактично всюди однаковий. Це вже клієнтам, коли от у нас хтось купує сорочку, кажу: «А пошукайте, будь ласка, на сорочці оберіг». Я так собі подумав, що на чоловічих сорочках не треба, бо чоловік — це і є оберіг для жінки. А коли жінка купує сорочку, тоді в неї на сорочці є ще окремий оберіг.
Дружина мені каже: «Колись твої сорочки будуть у музеях або будуть передаватися з роду в рід, їм буде по 100, по 200 років, вони будуть давніми й люди будуть знаходити там горобця».
Сорочка Тараса Шевченка
Дуже тішуся, що маю дозвіл на відтворення сорочки Тараса Шевченка. І хоч у мене повторів немає, але це унікальний випадок. Це одна єдина сорочка, яку я готовий вишивати десятками. Ну, може, і більше. Йому, у свій час, вишила її сестра Ірина. І я її вишиваю тільки на старих давніх тканинах, на коноплях. Тільки так, як має бути, білими нитками. І вона шикарна. Зараз от у мене теж є: я собі вишив, і коли ти її одягаєш, воно якось так, не знаю, що з тобою робиться — відчуття неймовірні. Дуже красива сорочка.
Знаєте, не кожна багата вишиванка, коли багато вишивки. Можна дати мінімум швів, мінімум узорів, одним єдиним кольором, а вона буде унікальною і неймовірно дивитися. Тут ще дійсно треба мати до того, напевно, смак.
Ти ніби десь там, у тих швах
Коли вишиваю, я в процесі, у тих швах. І коли тобі щось хтось каже, ти скажеш слово два, а потім знову занурюєшся у вишивку. Ти ніби йдеш там, тобі той шовчик треба йти зранку до вечора одно і то саме, але ти все рівно там. І от ніби одноманітність, але ти літаєш. Ти собі тільки почав сорочку вишивати, пару стібочків зробив і не зоглядівся, як сорочка йде до завершення.
Між вишиванням я не роблю перерви. Вишив. Починаю збирати, бо збираю вишиту сорочку теж сам. Й одразу думаю про наступну. Коли було так, що день-два не вишивав — не міг знайти собі заняття.
Вишивання — це рутинний робочий процес: от один шов до другого шва не підходить, але ти посидиш, подумаєш, що зробити, можеш щось дати більше або щось зробити меншим. Ти пробуєш. Звичайно, злишся — не получається. Ти випорюєш ту всю роботу, яку цілий день робив, але в результаті добиваєшся того, що результат виходить вау.
Вишивання і для чоловіків
А щодо чоловіків, які думають, що вишивка — це все жіноче і це не для мене, і такі: «я в гараж» або «я на риболовлю». Так і я до дружини кажу: «Їдемо, кажу, на рибалку, але беремо із собою вишивку».
Чому, наприклад, не говорять, коли жінка — автомайстер або чоловік готує їсти? Наприклад, Клопотенка взяти. Чому він готує їсти? Так ось, адже дуже відомі кухарі — це чоловіки. Таких прикладів дуже багато. І це не особливо про вишивання сорочок. Якщо людина хоче спробувати вишивати, але соромиться, а потім відкидає страх і вишиє собі особисто шеврончик військовий свого підрозділу, з малюнка просто зробить схему і вишиє, і буде його носити. І потім ще підтягнуться люди і скажуть: «О, де ти таке купив? Я теж таке хочу». А людина каже: «Я сам вишив».
І це популяризує і саму вишивку, і взагалі мистецтво, і відроджує багато чого. Насправді мені пишуть багато чоловіків, що вау, ця сорочка крута.
«Я хотів таку, шукав, я від вас у захваті, а сорочка від десантника, від ветерана, це взагалі, каже, круто. Це подвійна цінність».
Багато писало людей, що починають вишивати. «Якщо десантник вишиває, то чому я не можу?» Потім мені вже пишуть: «…я почала / почав вишивати, подивіться…». І, до речі, дуже хороші речі починають вишивати. Це класно, що люди подивилися на мене й почали собі вишивати теж. Це надихає.
Війна і вибір
Я сам для себе вважаю себе добровольцем.
У 2013 році дивився. як починався Майдан, по телевізору. Не знав, що робити. У мене на той час було двоє маленьких дітей. Меншому було два рочки, а старший пішов у перший клас. І на Майдан я не пішов, але мене це мучило.
Коли почався 2014-й рік, чекав повістки, а її не приносили. Чекав, чекав, поки прийде повістка. Не хотів, щоб мене шукали — це кримінальна відповідальність. І пішов сам у військомат.
А перед тим, із 2001 по 2003 рік, був на службі за контрактом, ППО, оператор зенітно-ракетного комплексу. У військоматі сказали, що частину розформували, тобто мені повістки не йшли, тому що мене не існувало по реєстрах.
Запропонували завести особову справу, пройти медкомісію. І наступного дня я поїхав на Рівненський полігон. Потім Житомирський полігон і 95-та бригада.
Я прийшов добровільно й ні хвилини не шкодую.
Рік часу ми були групою вогневої підтримки. Їздили по всьому Донбасу, де треба, де було саме гарячіше, допомагали хлопцям працювати.
Коли мені казали: «Та ти ж кулеметник, куда ти потягнешся? Я все за себе казав: «Так от, кажу, я в школі ховався на задніх партах. Тепер я ту вину скупляю, вибачте, кров’ю. Тепер я перше тягну руку».
Так ось і завжди тягнув руку, і завжди, де треба було бути — був.
Адаптація до війни і вишивка про мир
Адаптуватися до воєнного бойового ладу було важко — але лише до першого обстрілу. Ти не знаєш, як воно має виглядати, що воно має бути. Але, коли почався мінометний обстріл… і, як буває в цивільному житті кажуть: «Та я би там, та я би там усіх»… Але ні. Ти ховаєшся під БТР, ставиш собі іконки й молишся. Ось таке бойове хрещення.
А потім другий, третій раз — і так воно щоденно, стабільно, без попередження. А коли вже адаптувався, навпаки, коли тиша — тобі погано, ти не у своїй тарілці.
Коли почалися обстріли, тоді вже робота йде: ми працюємо, ми на жартах — бо без жартів ніяк. І ти вже як у свій зоряний час: і настрій є, і бачиш хлопців у роботі.
А після війни, ви знаєте, війна з мене не вийшла досі, і вона ніколи не вийде. Дружина ніколи не питається нічого — коли я щось захочу, якісь такі історії, я завжди сам розказую.
Тому що про війну я думаю завжди. Чи би то не їхав за нитками в магазин, чи в корках стояв, чи там засинав, чи дивився кіно, чи вишивав — згадуєш, які були часи, і думаєш, що, нарешті, вишиваючи, справді думаєш про мир, про красу, про перемогу, яка скоріше б настала. Ось і зашиваєш ці свої думки в сорочку.
Вишивання як заспокійливе, робота й саморозвиток
Для мене вишивання — це зараз заспокійливе, для мене це є задоволення і основна робота, це проведення з дружиною часу, саморозвиток і самовдосконалення. Ти прагнеш більшого, вчишся, навчаєшся. Навіть не дивлячись на те, що твої діти цією справою не цікавляться, а ти сам зацікавився в 44 роки. Але недаремно, напевно, я придумав таку назву — «Сорочка з роду в рід», може, колись одному із синів це сподобається. Може, не вишивка, але щось пов’язане з тим.
Це буде продовжуватися — я впевнений, що мої вишиті сорочки будуть передаватися з роду в рід. І це є майбутнє. Вони мають майбутнє.
І добре, що вишивка не щезла, а навпаки за час війни багато стало людей вишивати. Дуже багато. Звертаються люди щось навчити, щось показати — і, звичайно, ти береш, знімаєш якесь коротке відео, щось показуєш, ділишся.
Є сорочки, які вишиває суто дружина, є які вишиваю я, а є спільні процеси. І ми про це вказуємо, тому що про сорочку, історію сорочки, яку людина купує, вона має знати. Ось, наприклад, зараз сорочка отака гарна йде. Ось я скоренько вишив, хоча там роботи справді дуже багато, а дружина ще закінчує. Ми завжди кажемо, коли це спільний процес. Тому що людина має знати.
Я люблю часом робити такі відео «творення сорочки від початку до кінця», тобто до запаковування: як рукав, комір, перід вишиваю, потім, як вона збирається до готового виробу, і людині відсилаю, і вона має таку-от історію своєї сорочки.
Як замовити вишиту сорочку «з роду в рід»
Напевно, краще написати у Фейсбуці, в Threads або в Instagram. Писати можна без питань. Ми завжди відповідаємо.
Можна щось замовити, щось узгодити. Зараз є в наявності кілька сорочок на продаж.
Авторка: Світлана Пилипчук
Редакторка українськомовного тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
Фото з архівів героя.
