Його знають у всьому світі, а народився він в українському селі Дніпропетровської області. Петриківський розпис сьогодні прикрашає чохли для мобільних телефонів, автівки та навіть літаки. Виставки майстрів регулярно проходятьпо всьому світу — так, у квітнівідкрилась велика експозиція в британському музеї Хіггінса в Бедфорді. А на початку березня майстри петриківського розпису Андрій та Марія Пікуші, Валентина Карпець-Єрмолаєва та НаталіяРибак стали лауреатами найвищої української відзнаки в галузі мистецтва — Національної премії імені Тараса Шевченка. Уперше в номінації «Декоративно-прикладне мистецтво» високу державну відзнакуотримав саме їхній проєкт «Петриківський розпис: назахисті ідентичності».
Журналістка Юліанна Кокошко разом із фотокореспондентом Валерієм Кравченком побували в Петриківці й поспілкувалися з майстрами. Виявилося, щонезважаючи на те, що завдяки своїй творчості вони зберігають та розвивають українські традиції,підтримка також потрібна їм самим.
У роботах справжніх майстрів дихає повітря
Село Петриківка розташоване приблизно за 50 кілометрів від Дніпра, менш ніж за 200 кілометрів від лінії фронту. Дякувати Богу та ЗСУ, за час повномасштабної війни тут не було руйнувань. Тож зараз село живе відносно спокійним життям. Ввечері та вночі над ним, як і в багатьох регіонах України, час від часу літають «шахеди». А вдень про них нагадує звук звичайних мопедів, на яких по Петриківці ганяють місцеві мачо.
Андрій Пікуш зустрічає нас біля Центру народного мистецтва «Петриківка». Він — заслужений майстер народної творчості України, народний художник та голова ради центру.
На моє по-весняному легке вбрання дивиться зі співчуттям: мовляв, я ж вас попереджав, що в нас дуже холодно. Будівля дійсно одразу огортає добре відчутною прохолодою. Тут, на першому поверсі, діє постійна виставка робіт петриківських майстрів, зокрема й таких легенд, як Надія Білокінь (українська майстриня народно-декоративного мистецтва.– Ред.), Тетяна Пата (українська художниця, майстриня, викладачка петриківського розпису.– Ред.) Ярина Пилипенко (підписувалася як Оришка Пилипенчиха. Художниця та майстриня петриківського розпису.– Ред.)
«В кожного майстра неповторне обличчя, особистий смак, — проводить мені екскурсію Андрій Пікуш. — Наприклад, в Оришки Пилипенко це монументалізм, широке узагальнення. У неї біле тло працює на рівні з елементами малюнку — вони органічно між собою з’єднані. У сучасному розписі часто просто немає чим дихати — особливо цим грішать ті, хто імітує «петриківку». Сиплють купу елементів, як вареники в каструлю, вважають, чим більше, тим краще. Виходить жахлива надмірність. А тут дихає повітря, усе створено за глибокими законами краси й гармонії. Дехто вважає такі малюнки примітивними, зробленими по-дитячому. Вони не розуміють міри величезного широкого бачення та узагальнення. І водночас, це мистецтво не над людиною. Воно має шлях від серця до серця і цінне своєю духовністю, щирістю, первісністю, як чиста душа дитини».
Андрій Андрійович згадує, як багато років тому Надія Білокінь була вимушена продавати свої мальовки, бо виховувала дітей без чоловіка — загинув на фронті під час Другої Світової. Знаючи, що на базарі за таку справу її могла схопити міліція, вона ставала з корзинкою на стежці в очереті. У таких умовах старі майстри зберігали традиції. Скоріш за все, попереду ще багато досліджень стосовно феномену життєздатності Петриківки як історичного осередку. Але головне вже зрозуміло: сьогодні займатися розписом нібито і є кому — гуртки з «петриківки» працюють по всій країні, а в інтернеті існує чимало курсів та приватних викладачів, які займаються онлайн-навчанням. Та не все так просто…
Колись село було повне екскурсантів
Наталія Рибак захопилася розписом, коли була 16-річною школяркою, відтоді минуло півстоліття. Зараз вона — заслужена майстриня народної творчості України, учасниця багатьох виставок у різних країнах світу. Наталія Михайлівна ненадовго прийшла до Центру народного мистецтва «Петриківка», щоби поділитися з нами деякими секретами своєї майстерності.
Ненадовго, бо на другому поверсі, де знаходяться майстерні, працювати без обігрівача неможливо. Переважну більшість творів лауреатка Шевченківської премії — так само, як і інші майстри, створює вдома, де живе разом із великою родиною. До центру зазвичай приходить тільки заради екскурсій та майстеркласів, яких спочатку через пандемію ковіду, а потім — через війну стало, на жаль, зовсім мало.
«Раніше щойно настає травень — то за один день на екскурсії могло приїхати 15 великих автобусів із дітьми, — згадує Наталія Рибак. — Вони тут кругом ходили, купляли розмальовані сопілки і свистіли — уся Петриківка на вухах була. А зараз до нас приїжджають лише ті люди, яким пеком пече. Вони знають, що в нас холодно, взимку навіть вода в склянці за ніч замерзає, але все одно їдуть. Навіщо? Щоби подивитися на гармонію — гадаю, це ностальгія за мирним життям. І щоби повчитись справжній майстерності. Бо якщо брати уроки розпису і вчитися тільки по інтернету — толку не буде, потім доведеться перенавчатися наново.
«Петриківка» — це дуже контактне мистецтво. Тож треба спілкуватися з майстрами й навчатися вживу. А ще «петриківка» дуже демократична — у ній дозволено фактично все, і в цьому є свої плюси та мінуси».
Андрія та Марію Пікушів звела Петриківка
Зараз у всьому світі «петриківку» використовують у дизайні одягу, виготовленні сувенірів, в сучасних інтер’єрах. Її можна побачити не тільки на дерев’яному посуді, мальовках, художніх виробах зі скла та кераміки. Традиційний розпис постійно еволюціонує: він з’являється на сучасному текстилі, ювелірних виробах, у графічному дизайні та навіть у цифровому мистецтві. Це дає традиційному розпису шанс на нове життя. Водночас Андрій Пікуш зазначає, що справжня «петриківка» не просто створена за певною технікою, а має авторський стиль та ознаки індивідуальності майстра.
Тому важливо не втрачати зв’язок із витоками, з тими принципами, які формували традиційний розпис століттями, передавати все це молодим майстрам. Саме для цього свого часу в Петриківці була створена художня школа, яка працює і зараз.
«Нас звела Петриківка, — розповідає Андрій Андрійович, згадуючи знайомство зі своєю майбутньою дружиною. — Колись тут жили родичі Марії, тому після закінчення 10 класу вона приїхала сюди зі мрією опанувати петриківський розпис. Поступила ученицею на фабрику художніх виробів «Дружба». Я теж туди прийшов після закінчення Дніпропетровського художнього училища та служби у війську. У 1972 році ми одружилися, стали однодумцями. Дружина — мій найкращий критик, а я, звичайно, її теж. Бо дуже важливо з боку почути об’єктивну думку, коли ти заглиблений у свою роботу. Це допомагає розвиватися, рухатися далі, як Марії, так і мені. У нас дуже плідний тандем».
Пані Марія навчає розпису юних майстрів
Заслужена майстриня народної творчості України Марія Пікуш уже понад 30 років навчає петриківських хлопчиків та дівчаток у Петриківській дитячій художній школі ім. Тетяни Пати. Хоча педагогічної освіти вона не має, почесне звання дозволяє їй це робити. Свого часу Андрій Пікуш також там працював, а згодом займався створенням Центру народного мистецтва. Але перед тим зробив усе для того, щоб художня школа отримала власне приміщення. Для цього за його ініціативою була відремонтована стара занедбана будівля. Марія Іванівна взяла керівництво школою на себе — після того, як у 1990-ті фактично врятувала її від знищення.
«Наша школа була заснована в 1958 році як філіал Дніпровської художньої школи № 1, — ділиться спогадами пані Марія. — Але в 1993 році її ліквідували. Спочатку були сподівання, що натомість з’явиться Петриківська художня школа, але керівництво району не поспішало цього робити. Тож довелось мені їздити до Дніпра та переконувати обласну владу в тому, що заклад усе ж таки потрібен. Зрештою, мені пішли назустріч, школа відновила свою роботу — знову як філіал. А потім усе ж на неї заклали бюджетне фінансування, і в 1995 році вона стала окремим навчальним закладом. Двадцять п’ять років я пропрацювала в ній директором. А з 2017 року, підготувавши собі добру зміну, передала керівництво школою талановитій майстрині Людмилі Лук’яненко. Зараз із задоволенням продовжую працювати в цій школі викладачем. Ми там усі як одна родина, і дітки такі талановиті! Багато моїх учнів є переможцями всеукраїнських та міжнародних конкурсів, чимало випускників продовжують навчання у вишах Києва, Львова, Полтави. Тож я вдячна долі за все».
Звісно, Марія Пікуш приділяє час і творчості. Композиції майбутніх робіт зазвичай вигадує дорогою на роботу чи на зворотному шляху додому. І поки не намалює те, що прийшло на думку, не вгамується.
Лауреатка Шевченківської премії працює прибиральницею
Трохи згодом я поспілкувалась ще з однією учасницею четвірки лауреатів Шевченківської премії. Колись давно Валентина Карпець-Єрмолаєва мріяла пов’язати своє життя з медициною і навіть почала працювати після школи в лікарні. Але вже за декілька місяців разом із подругою поїхала до Петриківки, бо дізналася, що там, у місцевому ПТУ, набирають групу для навчання декоративному розпису. Було це в 1986 році. За два роки здобула диплом, попрацювала на фабриці «Дружба», а потім пішла продовжувати навчання секретам розпису в Марії та Андрія Пікушів та інших майстрів. Рік пролетів швидко, й ось Валентина з 1990 року вже працює в Петриківській філії художнього комбінату Спілки художників України.
«Тоді ще був високий попит на розписані вироби з дерева, — згадує Валентина Іванівна. — Щороку проводилися оптові ярмарки, які забезпечували нас замовленнями на рік уперед. А коли Радянський Союз розпався, усе полетіло шкереберть. У 1990-х багато хто з майстрів пішов із професії, дехто виїхав за кордон. У мене тоді народилися діти, життя було складне. Творчістю займалася, але доходу від неї було дуже мало. Ситуацію змінив випадок. Якось Наталку Рибак запросили на симпозіум. А вона не змогла, бо в неї в той час була інша поїздка. Вона взагалі молодець, зараз теж багато їздить — і по Україні, і за її межі. Не те, що я, яка тоді нікуди з Петриківки ніколи не виїжджала. Наталка вмовила мене, і я поїхала на симпозіум у Черкаську область. Ось тоді реально почався мій творчий шлях. Бо раніше в цеху я робила те, що було потрібно. А відтоді почала малювати саме те, що хотіла. І це подобалось людям. Моя творчість почала вирувати».
Поступово до майстрині прийшло визнання. Валентина Карпець-Єрмолаєва стала лауреаткою багатьох мистецьких премій, ось і до Шевченківської дійшла. Разом із тим, з більш-менш достойним заробітком у неї поки що не складається. Визнає, що в тих її колег, які ведуть майстеркласи в інтернеті та вивозять свої вироби за кордон, ситуація краща. А пані Валентина лише іноді проводить заняття у вищезгаданому Центрі народного мистецтва «Петриківка», із замовленнями в неї негусто. Для того, щоб отримати для нарахування майбутньої пенсії робочий стаж, вона влаштувалась прибиральницею в Петриківський інклюзивно-ресурсний центр. Там зараз і працює, а творчістю займається вдома, у вільний час.
Центр народної творчості потребує ремонту
У жовтні 1991 року за ініціативою Андрія Пікуша та сприянням Спілки художників було створено підприємство, де майстри з найманих працівників перетворилися на його господарів. Саме він зараз називається Центром народного мистецтва «Петриківка». Його фундаторами були Володимир Глущенко, Марія Пікуш, Наталія Рибак, Ганна Самарська, Валентина Карпець-Єрмолаєва та інші.
Роздивляюсь у виставковому залі «Петриківки» більше ста представлених тут робіт, зокрема й ті, які побували на виставці в Парижі та інших містах Європи. Після цього у 2013 році «петриківка» була включена в Репрезентативний список нематеріальної культури людства ЮНЕСКО.
Бачу, що на деяких малюнках папір став хвилястим. Андрій Пікуш підтверджує мої здогадки: твори поступово деформуються через низьку температуру та надмірну вологість. А ще деінде на стінах помічаю тріщини.
«Сьогодні для нас дуже важливо зберегти унікальний творчий досвід, який ми накопичили за 34 роки діяльності центру, — наголошує Андрій Андрійович. — Він є реліктом безперервності народних художніх традицій попередніх поколінь майстрів Петриківки. А також зберегти колекцію творів, розробки та прекрасне приміщення, яке було збудовано завдяки праці майстрів. Тут немає бюджетних коштів — ми ніколи не хотіли в когось сидіти на шиї».
Будівля площею 1000 квадратних метрів була зведена за спеціальним проєктом для майстерень із петриківського розпису за сприяння Спілки художників для петриківської філії експериментального цеху. Андрій Андрійович згадує, що в найбільш сприятливий для творчості період, десь у середині 2000-х, тут працювало понад 40 майстрів.
Вони поставили за мету, щоби підприємство діяло на самоокупності. Але для цього потрібно, щоб у країні був достаток. Щоб вчитель, інженер, фермер могли дозволити собі купити твори народних майстрів. На жаль, економічна ситуація цьому не сприяла. Замовлень ставало все менше, стан будівлі — усе гіршим. Наразі проактивні петриківці вірять, що кращі часи — ще попереду, шукають гранти на ремонт центру. Але поки триває війна, навряд чи питання зрушиться з місця.
Від фабрики «Дружба» залишилися лише руїни
За кілька кілометрів від центру «Петриківка» розташовується сумна місцева визначна пам’ятка. Це колишня фабрика, точніше, те, що від неї залишилося. У 1936 році в Петриківці було відкрито школу декоративного малювання, що стала передумовою до створення у 1950-ті фабрики художніх виробів «Дружба», яка популяризувала петриківський розпис по всьому СРСР. Це підприємство спеціалізувалося на масовому випуску сувенірних виробів із підлаковим розписом на чорному тлі за технологією київської сувенірної фабрики.
«На початку 1970-х протягом двох років я із захопленням працював на фабриці над створенням виробів із дерева, добре пам’ятаю великий корпус цієї фабрики, — проводить екскурсію руїнами Андрій Пікуш. — Декілька цехів, виставкова зала й ще багато кімнат. Після розвалу СРСР розпочався занепад цього підприємства. Воно закрилося, майно поступово почали розкрадати. Будівлю розтягнули буквально по цеглинам, обладнання розібрали на металобрухт».
Зараз величезний господарський комплекс фабрики «Дружба», яка пізніше стала називатись «Петриківський розпис», вщент зруйнований. Андрія Пікуша та його колег турбує не тільки це, а ще й кепський стан приміщення центру народного мистецтва.
«Петриківка» потребує підтримки міжнародних грантів та меценатів
Наразі, незважаючи на війну, петриківські майстри намагаються вести активну виставкову діяльність. Зокрема, цьогоріч Андрій та Марія Пікуш виїжджали зі своїми роботами до італійського міста Фоджа — брали участь у одній із культурних акцій. Проте загалом колектив Центру народного мистецтва «Петриківка» й нині залишається сам на сам із викликами часу.
«Ми розуміємо, що в умовах війни першочерговим завданням для всіх є відстояти незалежність України, — зазначає Андрій Пікуш. — Одночасно, важливо зберегти й нашу культурну спадщину. Сьогодні потрібно знайти життєздатну модель її збереження та розвитку, захисту та підтримки історичних осередків та творчо-виробничих колективів. Адже наодинці перед викликами часу майстру встояти складно. Потрібне таке життєве та творче середовище, яке забезпечує формування професійних майстрів, особливу синергію, що виникає саме у творчих виробничих колективах. Адже історичний досвід свідчить, що ті осередки, де не утворилися підприємства народних художніх промислів, вистояти не змогли. Вижили лише ті, де вони виникли: це Петриківка, Решетилівка, Опішня, Кролевець, Косів. Сьогодні вони також є під загрозою зникнення та потребують підтримки з боку держави, а також міжнародних грантів та меценатів. Дуже сподіваємося на те, що отримаємо підтримку, щоби продовжувати розвивати унікальне мистецтво».
Авторка: Юліанна Кокошко
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакція тексту англійською мовою: Марк Кух, Гелен Льюїс
Фото: Валерій Кравченка та з архіву героїв.
