Завдяки ініціативності, небайдужості, завзяттю та наполегливості простих людей твориться багато хороших справ. Торкатися життів невидимими нитками й допомагати. І нехай люди не завжди знатимуть, чи розумітимуть цей розгалужений вплив і його джерела — важливо, щоб хороші справи творилися і надалі.
Зрозуміти, що пов’язує людей чи організації не завжди легко, особливо якщо зв’язки не матеріальні, а ціннісні.
Дві історії двох людей, ідей та ініціатив, які ставлять у своєму центрі людину: Перший добровольчий хірургічний шпиталь та українсько-англомовне видання «Mаяк Lighthouse Media CIC».
Станіслав Онищук, засновник Першого добровольчого хірургічного шпиталю «Брасс»: «…зробив усе, що міг придумати…».
Ростислава Мартинюк, засновниця видання «MАЯК Lighthouse Media CIC»: «…роблю те, чим можу бути корисна…».
Розповідаємо про історію ціннісного партнерства в цьому матеріалі.
Станіслав
Перші кроки в підприємництві чоловік зробив ще у 2006 році. Крім цього активно займався соціальною та громадською діяльністю. Заснував косметологічну клініку у 2014. Далі були ґрант та співпраця з німецькою програмою SES і відкриття лікарні пластичної хірургії в Івано-Франківську у 2023. Опісля, із початком повномасштабного вторгнення, переформатував лікарню в Перший добровольчий хірургічний шпиталь. Згодом повністю перейшли на формат волонтерства.
У січні 2024 волонтерський проєкт перетворився в Міський реабілітаційний центр. Наступного місяця вдалося відкрити ветеранський простір «Ветеран Хаб». Того ж року започаткували проведення ярмарків для самозайнятих ветеранів, а також створили «Бюро історій».
Чернеткова ідея, що пустила корені та стала крислатим волонтерським деревом
У січні 2022 Станіслав Онищук, на той час керівник косметологічної клініки, проходив курси «Не панікуй — готуйся» від місцевого осередку «Азов». У повітрі витали настрої тривожного передочікування. Орієнтування на місцевості, гасіння пожеж, надання допомоги, складання тривожної валізки: усе це стало частиною підготовки до подій, у які ніхто повноцінно не вірив. Але їх наближення читалося в міжряддях новин, настроїв та думок.
«Першою про початок війни повідомила теща. Цілу ніч літали літаки. Цілий день телефон розривався від дзвінків колег і знайомих. Коли їхав містом — Франківськ накривав дим після обстрілів. Вітер крутив порожні пакети пустими вулицями. Людей майже не було видно. Це був найбільш шоковий день у моєму житті. Однак, я був підготовлений».
Ввечері Станіслав із колегами зібралися в клініці, щоб обговорити, що робити далі із закладом і кожному окремо як громадянам своєї країни.
«В моїй голові було дві відповіді на питання “що далі?”: або мобілізуватися до лав ЗСУ, адже були контакти Азову, можна було приєднатися до них; або спробувати переналаштувати роботу клініки».
Так з’явилася ідея, яка за роки розростеться і стане шматком великого пазла допомоги людям, які цього потребують.
«У мене була вже працююча система — клініка зі ліцензією, професійний колектив із досвідом, приміщення і напрацьований ресурс. Чернетковою ідеєю було спробувати перелаштувати все це на невеличку лікарню, де поранені цивільні або військові зможуть отримувати допомогу. З нею в той вечір я і прийшов до своєї команди. Із цієї чернетки й почалися перші кроки. Я відчував, що така гуманітарна робота матиме більший фактичний вплив та користь для держави, ніж я особисто, як людина, якщо клініку з її ресурсами просто закрити».
Початок
Постало питання, наскільки така лікарня потрібна й чи можливо реалізувати задумане. План на майбутнє виглядав так:
«Першим кроком було погодити перехід у неприбутковий режим із німецькими інвесторами. Саме завдяки німецькій грантовій програмі для малого та середнього бізнесу, їх експертній та матеріальній підтримці була налагоджена, стандартизована та розпочата робота косметологічної клініки за кілька місяців до повномасштабної війни. Звісно, вони підтримали мою ініціативу — допоки в Україні триватимуть воєнні дії. Наступний крок — зрозуміти, наскільки цінною саме для військових може бути така лікарня. За відповідями пішов до керівника місцевого “Азову”.
Зійшлися на двох факторах — навіть якщо лікарня буде невелика, а на той час було 7 ліжкомісць, але зможе надавати якісну допомогу пораненим із нескладними травмами, то це розвантажить медичну систему для роботи з більш складними випадками. Також, оскільки я мав контакти з “Азовом” і був залучений до їхнього навчання, фактор особистісної взаємодії створював прецедент довіри не лише з моєї сторони, а й зі сторони воїнів. Солдати розуміли, що мають хороший медичний тил і про них подбають.
За кілька днів після цієї розмови, до тоді ще клініки навідалися з перевіркою, щоб зрозуміти її спроможність виконувати наші зобов’язання. Та все ж планувати щось на той момент було важко. Мені самому здавалося, що шанси на успіх не більше 10 %, тому зійшлися на тому, що за потреби будемо допомагати разом, чим зможемо. Так ми з “Азовом” стали партнерами».
Проте, найбільший шмат роботи був усе ще попереду.
«Я зрозумів, що хай невеличка, але професійна лікарня для поранених потрібна. Отримав погодження від німецьких партнерів, але залишалося найважливіше — люди. Потрібно було зібрати команду. Техніка, місце — усе це ніщо без якісних кадрів».
Декілька днів потому Станіслав опублікував пост у фейсбуці: оголошення про створення першого добровольчого хірургічного шпиталю, якому потрібні волонтери.
«Добре пам’ятаю, як написавши цей пост, ввечері, відчув, що зробив усе, що міг придумати, й ліг спати, не маючи особливих надій.
Наступного дня я отримав близько 200 дзвінків і повідомлень з усієї України: Київ, Харків, Ірпінь, Запоріжжя тощо. Лікарі пропонували свій час і досвід для роботи в шпиталі на волонтерських засадах».
Саме тоді шанси на те, що шпиталь таки розпочне свою роботу, стали набагато реалістичнішими.
Люди
Сьомого березня 2022 у нас відбулася перша нарада, на якій запланували стратегію роботи шпиталю. Пізніше всі волонтери стали на облік у ТЦК. А вже 15 березня — до шпиталю направили першого пораненого з «Азова».
«Із часом із семи ліжок ми розрослися сперше до десяти, а потім до дванадцяти. Сьогодні маємо можливість приймати чотирнадцятьох поранених одночасно».
Дуже швидко робота налагодилась, поранені перебували в нас постійно. Команда волонтерів працювала без вихідних і оплати. Лікарі часто жили на другому поверсі хірургічного центру, а на першому — працювали.
Згодом зусиллям селищної ради, де розташовувався шпиталь, облаштували місце для проживання хірургів у музичній школі, а в загальноосвітній — готували їжу.
«Уже на той час чернеткова ідея про хірургічний шпиталь для поранених військових і цивільних змогла об’єднати багатьох професійних та відкритих людей як із різних куточків України, так і в самій громаді, так і з-за кордону. Приїжджали й люди, без медичної освіти. Хто на скільки міг і допомагали, чим могли: чи дрова порубати чи територію розчистити. Роботи вистачало».
«Пам’ятаю одного чеха, який зв’язався з нами через соцмережі й захотів приїхати. Він пробув близько тижня. Як виявилося, це менеджер технологічної компанії, який потратив свою відпустку на волонтерство в нас. Пізніше він сказав, що невідомо, хто кому більше допоміг: він нам, чи ми йому».
Уперше без боргів
Попри ентузіазм та потребу в роботі організації, доводилося постійно перебувати на межі виживання. Коли ситуація в Києві та Харкові трохи покращилася, наших лікарів-волонтерів відкликали додому. На той час у шпиталі вже працювало 20 людей. Нагромаджувалися борги за комуналку та гостро ствояла потреба у фінансуванні.
«Я розумів, що або фінанси знайдуться, або нам доведеться закриватися.
Влітку 2022 вдалося залучити грантове фінансування. Плюс, до шпиталю почали приїжджати волонтери не лише з України, а й з інших країн. Потім до нас долучилися і «Лікарі без кордонів». Восени я вперше відчув, що заклад може працювати, не залазячи в борги. Наступний рік нам удавалося повноцінно працювати й команда почала отримувати, хоч мінімальну, але все ж оплату».
В кінці 2023 одночасно закінчилися всі програми фінансової підтримки. Стало очевидно, що без фінансування шпиталь не зможе продовжувати свою роботу. Станіслав тоді попросив колектив пропрацювати січень 2024 року на волонтерських засадах, у надії, що за місяць вдасться знайти кошти. Погодили працювати так до 15 січня.
«Щоб втримати нашу роботу та всі зусилля, звернувся до міського голови з пропозицією переоформити наш шпиталь у міський реабілітаційний центр. Місто такого центру не мало, а потреба була. Ми мали спеціалістів, місце, обладнання і могли прийняти й повноцінно пролікувати 20 військових щомісяця.
Почали шукати бюрократичний механізм реалізації. Довелося довго чекати рішення. Шпиталь виписував останніх пацієнтів і готувався до закриття. Але рівно 15 січня практично в останній день роботи, ми дізнаємося із новин, що місто бере під опіку наш заклад і ми стаємо міським реабілітаційним центром. Ще через 5 днів шпиталь стає лауреатом премії імені Богдана Гаврилишина.
Фактично в той момент, коли здавалося, що ми вже не зможемо продовжувати робити свою справу — знайшлися і можливості, і кошти».
Так хірургічний шпиталь став міським реабілітаційним центром.
Косметологічна клініка, яка після повномасштабного вторгнення стала місцем підтримки та надання необхідної не ургентної допомоги (поліклініка для внутрішньо переміщених осіб), не змогла пройти цей етап турбулентності і в кінці 2023 року закрилася.
«Сьогодні там приватний лікувальний заклад, якому ми передали отримане від програм донорів обладнання та ресурси — він допомагає людям і все ж виконує свою місію, яка різниця, хто ним керує?».
Важливо вилікувати людину, а не лише рану
Станіслав ділиться, що шпиталь не лише про лікування фізичних ран, це про здатність бачити проблему людини цілісно, розуміти її потреби. Один із найважливіших моментів роботи — атмосфера.
«Суть не в тому, щоб лише вилікувати руку чи ногу, а в тому, щоб людину вилікувати. Це і про невидимі речі. Важливо, щоб людина почувала себе своєю, що вона тут потрібна, що може говорити про те, що потребує і при цьому відчувати себе безпечно».
Пацієнтів шпиталю відвідували їхні рідні та близькі, у розмовах із ними стало зрозуміло, що є потреба працювати із родинами поранених теж.
Із цього розуміння народилася ідея створення «Ветеранського простору» — місця, де військові та їхні родини мають змогу соціалізуватися та отримати необхідну допомогу поза медициною, наприклад, сімейний психолог чи логопед.
«Я звернувся до міського голови з пропозицією створити міський ветеранський простір. Наша команда вже мала розуміння психологічної та соціальної роботи з колишніх воїнів та членами їхніх родин. І тепер ми хотіли використати свої вміння більш масштабно. Для того щоб допомогти повноцінно, потрібно було розширити простір та вплив».
Департамент комунальних ресурсів виділив старе приміщення, яке простоювало 15 років і потребувало капітального ремонту. За півтора року вдалося довести його до ладу, і в лютому 2024 відкрився «Ветеранський простір».
Постійно відбуваються групи самодопомоги, психологічна та психіатрична допомога, консультації сімейного психотерапевта, різноманітні заходи психо-соціальної підтримки, сеанси арттерапії. Щотижня члени родин загиблих мають зустрічі зі священнослужителями. Влітку діють табори для дітей військових та загиблих на війні. А завдяки налагодженню роботи з органами місцевої влади вдається також прилаштувати дітей у садочки, хоча б по кілька днів на тиждень.
«Розуміючи потребу соціалізації та реінтеграції, співпрацюємо із Центром для дітей, позбавлених батьківського піклування. Організовуємо зустрічі дітей із військовими. Це виявилось дуже цінним. Діти потребують прикладу сили, мужності, хоробрості та стійкості. Військові ж потребують, щоб на них дивилися як на героїв. Вони можуть розповісти про свій досвід і тут цей досвід надихає як ніде».
Розгалуження та співпраця
Піклування про військових та їхні родини вийшло на новий рівень, і Станіслав із командою зрозуміли, що важливо об’єднувати та знайомити ветеранів між собою. Тому 2024 році вирішили організувати ярмарки за участі самозайнятих ветеранів.
«Багато людей, чиїх доль ми торкнулися, мають свої маленькі справи чи захоплення. Хтось робить вироби з глини, хтось зі шкіри, хтось працює з продуктами харчування — усе це місцеві виробники крафтової продукції».
З 2024 організували вже чотири ярмарки. На першому було лише кілька учасників, проте на крайньому — 23 крафтярів з усієї України.
«Ветерани з’їжджаються, представляють свій досвід та напрацювання, знайомляться, знаходять нових партнерів, зав’язують співпраці, товаришують. Звісно, це не про медичну допомогу, не про прямий наш вплив як хірургічного шпиталю. Але це те, що доповнює нашу медичну допомогу, це ніби продовження підтримки людей, які захищали нас і постраждали від війни. Такі заходи допомагають розвивати малий бізнес, реалізовуватися людям і розвивати громади».
Бюро історій
Невдовзі після організації ярмарків виникла ідея фіксувати історії людей, яким вони допомагали, з якими стикалися під час роботи в шпиталі.
«Кожна людина — це цікава неординарна історія. Подумали, що класно фіксувати ці історії, щоб зберегти їх. Хотілося зберегти їх живими. Такими, якими є люди, їх досвід, емоції саме в цей момент. Це історії про мотивацію, батьківство, сенси, які повертають до відповідей, заради чого жити. Із часом людина не відтворить усе саме так, спогади про пережитий досвід будуть, але саме так живо, у момент, відтворити це все буде неможливо. І нам важливо зберегти ці моменти, саме тоді, коли люди коментують те, що з ними відбувається зараз, те як вони це проходять, як долають, як знаходять сили. Коли слухаєш подібне, бачиш цей живий досвід… часом навіть одна почута фраза може тебе змінити. Тому ми створили ще одну гілку нашої діяльності «Бюро історій». Знову ж, це не прямий вплив, не наша основна робота: лікування та реабілітація поранених ветеранів, цивільних та військовослужбовців. Це побічний продукт, який має вагу для суспільства й бути корисним»
Як можна потрапити на лікування та реабілітацію до шпиталю?
Звернутися по допомогу можна через електронну форму, або зателефонувавши за номером, вказаним на сайті. Неважливо, де ви перебуваєте або звідки ви. Діючим військовослужбовцям потрібне направлення: про деталі розкажуть за телефоном. Для ветеранів достатньо тільки реєстрації на сайті.
Інформаційне партнерство
«З Росою, засновницею “Маяка” ми знайомі були ще до війни. Обоє були активними в громадському секторі й неодноразово перетиналися на різних соціальних та культурних подіях. Війна розвела в різні сторони, але контакти збереглися. Коли вона зв’язалася зі мною щодо співпраці, я погодився, бо розумів, що це партнерство буде ціннісним».
Станіслав ділиться, що партнерство «Першого хірургічного добровольчого шпиталю» та «Маяка» відбувається поза межами прямої співпраці, але як із «Бюро історій» чи безліччю інших людських історій — це про хороші справи, які відбулися завдяки партнерству.
«Не завжди співпраця має мати прямі результати впливу, не обов’язково волонтерити в нашому шпиталі, як лікар, щоб говорити про співпрацю. От і співпраця між нашими ініціативами про це — нас об’єднують люди, які є серцем нашої роботи. І «Маяк» і «Перший український добровольчий шпиталь» — це насамперед про людей, їхні історії та шлях. Про партнерства поза межами прямої співпраці, завдяки яким відбувається хороші справи для багатьох людей, які б за інших обставин ніколи не зустрілися, не реалізувалися, чи не вилікувалися. Щиро говорити про те, як ти бачиш цей світ, як думаєш, і таким чином знаходити таких самих людей і робити хороші справи — те, що в нас спільне».
Ростислава: віра в людей та історії, які варто розповідати
Декілька років тому нас зі Станіславом познайомила спільна подруга. Ми всі були трохи мрійниками та ідеалістами та працювали в схожих сферах. Та те, що нас виділяло — ми прагнули допомагати тим, хто цього потребує. Станіслав був представником бізнесу, я ж працювала в благодійному фонді, займалася громадською діяльністю: ми часто відвідували ті ж події та заходи.
Станіслав завжди був усміхненим та приємним. Якось він прибіг на спільний захід і купив для всіх кави — просто й без зайвих запитань подбав, щоб нам було чим зігрітися на вулиці в мороз. Пізніше я випадково його зустріла, коли йшла по справах, він поділився, що за годину матиме круглий стіл із закордонними партнерами й запросив мене, мовляв, мені теж буде корисно з кимось там познайомитись. Теж дуже прямо й без зайвих питань. Саме таким він мені запам’ятався — щирим, усміхненим, прямим і готовим поділитися будь-чим.
Згодом благодійним фонд, у якому я працювала, припинив свою діяльність — усі вигоріли і вирішили перейти в інші сфери, але зі Стасом у нас залишилися теплі, дружні стосунки. Війна й життя розкидало нас по світу, проте, це не завадило нам дружити. Я щиро захоплююся ним і його проєктами, як людина, бо такого завзяття, беручкості та щирості до того, що він робить, треба ще пошукати. Те, що він та його команда робить — це про велику внутрішню силу, волю та терпіння.
Наші проєкти схожі людиноорієнтовністю — у центрі всього люди та їхні історії. Ми обидвоє віримо, що кожен може щось дати світові, і має те, що заслуговує бути почутим.
Авторка: Світлана Пилипчук
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
Фото: Перший добровольчий хірургічний шпиталь, UKR.NET
