Уляна Горбачевська — співачка-новаторка, дослідниця автентичного співу та авторка першої опери-міфу. Поєднавши архаїчний зміст із сучасною формою, вона доводить, що народнапісня може бути не просто стильною та видовищною, а і справді змінотворчою. Уляна переконана: якісний мистецький продукт змінюєуявлення світу про нас, а згодом — і ставлення. Про важливість культурної дипломатії, музичні пророцтва, користь «шароварщини» та цілющу силу співу з Уляною Горбачевською спілкувалась Анна Лисенко.
Ви якось згадували, що навіть у найтемніші часи — як-от під час голоду — люди співали. Чи бачите ви сьогодні подібні прояви внутрішньої сили українців через пісню?
З етичних міркувань імен не називатиму, проте серед моїх учнів є багато дружин військових, внутрішньо переміщених громадян, дітей. Частину з них я беру на заняття безкоштовно. Ніхто не звертається із запитом «полікуйте мене». Люди інтуїтивно хочуть співати, а пісня дійсно має в собі цілющу, навіть «зшиваючу» силу.
Формуючи звук, можна позбутися певних блоків і витягти на поверхню щось давно залежане. Цю функцію спів виконував ще з прадавніх часів, супроводжуючи кожен ритуал життєвого циклу людини. Найпотужнішими зразками таких ритуальних пісень є купальські, весільні пісні та веснянки, адже в їхній основі закладено гук — щось середнє між вигуком та співом. Через них відбувалося спілкування людини з природою та світом, що її оточував. Характерною рисою такого співу був потужний наскрізний звук, необроблений, неначе руда, та дуже далекий від того, що сьогодні прийнято називати «nice singing». Пізніше з’явилося багатоголосся, соціально-побутові сюжети, думи. Ще через кілька століть — світські пісні та романси. Моє ж завдання — познайомити людину з її музичним корінням та допомогти видобути звук, характерний для наших найстаріших співочих взірців — монодій.
Ви називаєте спів цілющим. Як саме народна пісня допомагає людині пережити травматичний досвід — особливо в умовах війни?
Те, чим я займаюся, — це арт-реабілітація. Коли, наприклад, актор, який повернувся з фронту, прагне соціалізуватися та повернутися до своєї професії, спів може стати для нього містком, відновивши пам’ять тіла та мізків про те, яким було його життя до війни. Водночас реабілітаційною є сама пісня. Моя ж робота полягає в тому, щоб людина зазвучала так, як їй ніколи не вдавалося. Це неймовірне відчуття — ніби твоє тіло та підсвідомість тужили за тим звуком, чекали, поки ти його видобудеш.
Попри всі травми та війну, одним із найважливіших проявлень у світі для людини лишається голос. Щойно народившись, ми кричимо. А потім десь по дорозі губимо цю потугу. Чому ж таке маленьке єство звучить настільки потужно, а підрісши соромиться співати? На жаль, у сучасному розумінні спів часто ототожнюють із малооб’ємним інтелігентно-хоровим вокалом. Життя не шкодує людей, тому із часом їхній голос стає більш приглушеним, а тіло — дедалі скутішим. Проте душа все ще тужить за тим проявом. Повернення до свого звучання може викликати приступ ейфорії або ж мимовільні сльози, з якими ніби вибризкується щось давно застояне. Тому звук — то є найкращий реабілітолог.
Одним із ваших останніх та найяскравіших проєктів є опера-міф «Ukraine — Terra Incognita». Як виникла ідея? Чому ви обрали саме жанр «опери-міфу», і як тлумачите цю форму?
За багато років творчої роботи назбиралося чимало пісень, які мене не відпускали — ніби просилися в якусь форму. Знаєте, іноді співаєш пісню — і з часом вона забувається. А є такі, що лишаються. Наче крупинки золота після промивання.
Я помітила, що їх об’єднують певні міфологічні теми, вони як 3D: нелінійні, об’ємні, багатошарові в сенсах і в музиці. Тоді я й зрозуміла, що саме міф — це площина, яка може їх об’єднати, адже вони розповідатимуть про наші архетипи, нашу візію світу та нашу ментальність.
Так з’явилося п’ять міфів: «Міф Дому», «Міф Любові», «Міф Роду», «Міф Степу» і «Міф Залізного Серця», що став моєю рефлексією на чотири попередні міфи. Багато пісень присвячено коханню, адже ми, українці, дуже кардіоцентрична нація; інші «виросли» зі степу — місця звитяги та свободи, яку боронить вічний воїн. Лібрето ж взагалі виявилося пророчим, адже я почала писати його ще до Майдану 2014-го. Це було передчуття, написане у формі спогаду, на який ми дивимося із захватом, проте безпосередньої участі вже не беремо. Усе ожило: і степ, і той воїн, що боронить його, і всі ми опинилися посеред міфу, ніби прокинувшись від сну. Тішить, що у фіналі опери центральним виступає дуже гарний образ — налита кетягами калина, що не боїться ні дощу, ані спеки. Сподіваюся, що й це передбачення справдиться, і ми розквітнемо наперекір усьому.
У культурному плані Україна для світу — усе ще terra incognita. Які кроки, на вашу думку, потрібні, щоб українська культура стала впізнаваною на світовій сцені?
На жаль, ми досі лишаємось білою плямою на культурній мапі Європи. Змінити ситуацію можуть лише високоякісні культурні продукти. Час європейських майданів, де ще нещодавно лунала «Червона калина» та гімн, скінчився. А наша культурна дипломатія, як на мене, суттєво запізнюється. На рівні державної політики вже мали б з’являтися потужні проєкти, що репрезентують Україну через мистецтво. Так чи інакше, ця війна є значною мірою ідеологічною. Один якісний український проєкт, завезений у Європу, здатен перекреслити величезні російські кошти. Їхнє мистецтво зросло на штучному та вкраденому, наша ж культура має коріння, це не просто сурогат для якоїсь вітрини. Тому вона й торкається глядача, а отже — є однією з важливих форм нашої зброї. Збудити це питання в суспільстві важко, бо багатьом здається, що зараз не на часі. Проте, з іншого боку, розповідати світу про себе якісними сенсовими продуктами теж дуже важливо, це змінює уявлення, а згодом і ставлення.
Чому я обрала жанр опери? Бо це зрозумілий для європейця формат, вони звикли ходити в оперу. Проте замість італійського бельканто, я запропонувала українські народні пісні, елементи фрі-джазу, якісну композиторську музику. Так ми демонструємо європейцям, що можемо говорити з ними на рівних, ми ближче, ніж може здаватися.
Водночас ми не маємо вторувати їхній традиції та народжувати ще одну оперу на взірець європейської. Співаючи народні пісні зі своїм автентичним звуковидобуттям, ми пропонуємо їм власну барву, що має існувати в контексті європейської культури. У ціні унікальність. Згадайте «Щедрика» Миколи Леонтовича. Увесь світ співає українську щедрівку. А якби він мімікрував під бетховенівську чи моцартівську серенаду, став би черговою текою на поличці світової культури.
Як ставитеся до так званої «шароварщини»?
Знаєте, тут варто розслабитись. Ми не наїлися української музики, її прошарки були дуже тоненькими. Потрібен валовий продукт. Навіть із цього поп-хаосу із часом проростатимуть якісні речі. Це природний стихійний процес. Коли ж люди наберуться всієї шароварщини, втамують голод, от тоді їм закортить десерту. Тією «вишенькою» і стануть по-справжньому глибокі пісні.
Водночас варто зазначити, що вишуканий та більш інтелектуальний продукт ніколи не самоокупиться. Тому митцям конче необхідна державна підтримка, зокрема від таких інституцій, як УКФ (Український культурний фонд.— Ред.).
Ваш вихід на сцену «Голосу країни» став несподіванкою для багатьох. Що вас спонукало взяти участь у цьому телепроєкті? Чи відчували ви на шоу конфлікт між глибоким сенсом традиційної пісні та вимогами телевізійного формату?
Жодних компромісів не було — можливо, саме тому я і не дійшла до фіналу. Коли мене запросили взяти участь у проєкті, я довго вагалася. Але зрештою вирішила, що можливість заспівати українську народну пісню на великій сцені впускати не можна: човен підплив — сідай.
Сьогодні не кожен пригадає, проте тоді, у 2020, на телебаченні панувала жорстка русифікація. Тож я і подумала: а нехай зазвучить і моя пісня — суто для рівноваги.
Я вважаю, що заспівала все, що можна було в рамках цього поп-шоу. І вчасно пішла. Сьогодні згадую цей досвід ніби щось із минулого життя. Це було не стільки для мене, скільки для людей. Після «Голосу» мене принаймні перестали запитувати, чим я займаюся.
У «Колі Раю» ви об’єднали елементи різних регіональних стилів народного співу. Чи вдалося вам досягти цього єднання? Які відгуки ви отримали від слухачів із різних куточків України?
Попри те, що в народному співі різних регіонів принцип звуковидобуття є переважно спільним, мені в жодному разі не хотілося його уніфіковувати. Уніфікувати — значить стерти все відмінне. Ми того не робимо. Натомість ми пішли в глибину, тому що архетипи, які закладені в українських піснях, вони схожі. На цьому заглибленні може спокійно трапитися гуцульська співанка з херсонською піснею. Так, у треці «Переманочка» об’єднано чотири різдвяні замовляння та ще дві щедрівки з різних регіонів. Водночас усе це настільки гармонійно поєднано, неначе вони все життя звучали разом.
Хотілося б торкнутися теми фольклору. Чи займалися ви пошуком автентичних записів або спілкувалися з культурними носіями, які передавали пісні з вуст в уста? Чи все ж працюєте переважно з уже наявним матеріалом, надаючи йому нову музичну форму?
Насправді я не етномузиколог, хоча неодноразово їздила в Крячківку вивчати унікальну поліфонію Полтавщини, взаємодіяла з Домінікою Чекун із Полісся, збирала повстанські пісні на заході України. На жаль, поєднувати всі професії нереально, тому зараз я рідко працюю з першоджерелом. Та й носіїв того фольклору майже не лишилося, а більшість пісень було записано ще до початку 2000-х. Регулярно переслуховую свою аудіотеку, надихаюсь, намагаюсь повторити якісь речі. Часом мотиви починають колажуватися в моїх мізках, і я реалізовую їх у «Колі Раю»(мистецький проєкт Уляни, вибудований із давніх українських колядок та щедрівок – Ред.).
Лемківська культура зранена історією переселень, але дуже жива в піснях. Як, на вашу думку, лемківський мелос відрізняється від інших регіональних традицій України? Яка пісня є особливою для вас?
Я досліджую метафізичну сторону пісні — її перформативну складову, корінь. Але це якась інша робота, ніж наукова. Навіть не знаю, як її назвати.
Свого часу я глибоко занурювалася в лемківський мелос, навіть створила проєкт Lemkovyna-Lem, який дуже хочу поновити. Записів лемківських пісень небагато — частину з них я знайшла в «Антології лемківської пісні» Марії Байко. Дивлячись на ноти, я думала: «Напевно, там така краса, от би їх почути, оживити через голос». Так я і здмухнула пил із кількох пісень, врятувавши їх від забуття.
Нещодавно записали з Володимиром Бедзвіном лемківську веснянку. Таку звучну, що як заскоче в народ, то може стати такою ж улюбленою, як «Подоляночка». В усіх лемківських піснях є такий цікавий синкопований ритм. Вони звучать дуже яскраво і пристрасно, тож я часто називаю лемківський мелос українським фламенко.
Знаєте, архітектура, живопис, кераміка — це все матерія, її легше розпорошити. А ось пісня — це птах, те, що здіймається над матерією і вислизає з лап варварів, які прагнуть руйнувати нашу спадщину. Так і в лемків — забрали землю, нема матерії. А птахи що? Витають по сей день. Усі пісні різні. Одна щебече, як соловейко, інша вороном кряче. Кожна з них сповнена передчуттям долі: «Шугаю, шугаю, Ци ти тепер у раю, Ци юж ся не вернеш До рідного краю?». Це пісня про птаха. Але хіба тільки про птаха? Чи це не про лемків?
Розкажіть про вашу авторську школу автентичного співу «Дорога до персонального звуку». Вона відкрита для виконавців, які вже мають певні знання, чи і для аматорів, які лише вчаться співати? І взагалі — на вашу думку, чи можна навчитися співати, адже це не звичайне ремесло, а радше дар, який дається людині від народження?
У мене є базовий курс, який підходить усім — незалежно від досвіду. Буває, людина навіть не підозрює, що в ній уже закладено цей народний звук. Достатньо дати правильні вправи — і вона відразу звучить. А чи варто після цього ставати співаком — інше питання. Хтось знаходить у цьому джерело насолоди й самопізнання, хтось починає серйозно займатися і згодом долучається до народного колективу. А комусь вистачить просто знати, що він так може, приміряти цей звук і в хорошому сенсі поставити галочку.
Крім цього є курси «левел-ап» — для тих, хто вже знайомий із народним співом, має певний досвід і хоче поглибити знання, опанувавши більше нюансів і професійних тонкощів.
Я щиро переконана, що співати треба всім. Пісня не належить якійсь обраній касті — на те вона й зветься народною. Дуже хочеться, щоб співати знову стало модно. Щоб зник стереотип про те, що спів лише для обраних. Щоб народна пісня стала справді суспільним явищем. Це мало не моя основна ціль — закохати якомога більше людей у народний спів.
Чи має бути спеціальна група просунутих співаків? Авжеж. І якщо ви думаєте, що таких не було в давнину, — то дуже помиляєтесь. У кожному селі існувала своєрідна каста співачок. Їх кликали на весілля, хрестини, похорони тощо.
Крім цього, необхідно зрощувати нове покоління етномузикологів, здатних реконструювати та примножувати українську культурну традицію. Для цього необхідно усвідомити, що традиція — це не щось застигле в часі. Це те, чим ми живемо тут і зараз. Якщо ми вирішимо не рухати все те, що було створено до нас, — почнеться завмирання. Дрібка творчого переосмислення ніколи не завадить. Так, у тій лемківській веснянці, про яку я вже згадувала, бракувало третього куплета. Де я його лише не шукала — немає. Що лишалося робити — сіла і придумала сама. А чом би й ні. Коли вчила пісню «Сніжки» із села Крячківка, навіть не підозрювала, що останній куплет написала Ганна Якимівна Попко. Тобто я застала людину, котра додумала слова до традиційної пісні.
Які нові проєкти можете анонсувати? Над чим працюєте, про що мрієте?
Планую запис нових треків для «Кола Раю». Створила кілька пісень для документального фільму Анни Сороколіт, що досліджує вплив звуку на людину. Хочу відродити проєкт Lemkovyna-Lem. Давно виношую ідею опери «Космос», присвяченої першій пісні в історії людства, яка пролунала в космосі — «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Мрію, щоб через наш мистецький продукт про цей факт дізнався весь світ.
Та найбільше прагну не розгубити бажання творити. Війна — це тяжко. Кожна клітинка зайнята виживанням. Зона, що мала би відповідати за творчість, теж зайнята зовсім іншими процесами. Проте не варто забувати, що війна — це не тільки про грубе, але і про духовне. Треба щодня шукати золоту середину — зшивати своє небо і ґрунт під серцем.
Авторка: Анна Лисенко
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
Фото люб’язно надані Уляною Горбачевською
