З 20 січня до 8 березня у Café Gallery при Russell-Cotes Art Gallery & Museum у Борнмуті триває виставка Occupied/Unoccupied української фотографки Ірини Созанської — проєкт, що виріс із сімейного архіву воєнного часу і перетворився на глибоку рефлексію про травму, пам’ять і нове життя у Великій Британії. Occupied/Unoccupied — це не лише про війну. Це історія про пам’ять, адаптацію і силу людської підтримки.
Через особисті кадри Ірина Созанська показує, як виглядає життя між двома реальностями — тією, яку довелося залишити, і тією, яку доводиться будувати заново.
Ірина Созанська називає себе фотографкою відносно недавно. До повномасштабного вторгнення камера була для неї передусім інструментом збереження родинних моментів. «Коли почалося вторгнення і ми були в окупації, я просто почала фотографувати на камеру все, що бачила навколо, наші життя та побут», — згадує вона.
Родина жила в Гостомелі на Київщині і провела два тижні в окупації. У ті дні фотографування стало для неї способом повернути бодай крихту контролю над реальністю і відчуття звичності. «Це був шлях до повернення в свою рутину під час важких моментів», — каже Ірина. Не менш важливою була і потреба зберегти пам’ять — зафіксувати досвід для дітей, залишити свідчення на майбутнє.
Після евакуації до Великої Британії Ірина привезла світлини із собою. Показуючи їх знайомим британцям, вона помітила, наскільки сильну емоційну реакцію вони викликають. «Багато хто реально плакав, коли бачив прості фотографії — останній хліб або дим над містом», — згадує вона.
Саме тоді з’явилося усвідомлення: ці знімки мають більшу вагу і потребують ширшого контексту, власного простору — а не лише екрана телефону. Так народилася ідея поєднати кадри окупації з фотографіями нового життя у Британії. Проєкт Occupied/Unoccupied побудований на цьому контрасті — між небезпекою і безпекою, страхом і відновленням, втратою і надією.
«Я вважаю англійців співчутливими людьми. Багато хто переживає за Україну — це важлива для них тема», — говорить Ірина. Водночас вона помітила, що через зменшення новин про війну частина людей почала питати, чи вона досі триває. Це стало ще одним аргументом показувати виставку саме зараз — напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення.
Окрім галереї, Ірина показувала свої роботи і в школі, де працює помічницею вчителя. Вона отримала багато підтримки від директора та спільноти, а для учнів це стало можливістю побачити війну не як абстрактну новину, а як досвід реальної людини, яку вони знають особисто. Пояснюючи складні теми, вона часто проводить історичні паралелі — наприклад, із евакуацією під час Другої світової війни — і підкреслює, що діти здатні розуміти складний контекст.
«Я вважала, що для них буде важливо побачити про війну не з новин, не з якихось картинок в інтернеті, а від людини, яку вони знають. Я спілкуюся зі всіма учнями, тому вони бачать мене на фото і проводять паралелі, знаючи, що це реальна людина в окупації. Тут російський танк, а вона зробила фото цього танку, тобто це реальна людина в реальній війні».
Ірина живе в Дорсеті вже понад три роки і говорить про сильну підтримку як від української спільноти, так і від місцевих жителів. “В нас є чудова українська ком’юніті, – ділиться фотографка, – окрім того, є англійська родина в моєму місті, які з початком повномасштабного вторгнення почали проводити зустрічі для українців.”
Ірина тепло вона згадує цю родину, яка майже три роки організовувала регулярні зустрічі для українців, допомагаючи людям адаптуватися і знайти друзів.
Фотографка ділиться, що організація виставки стала можливою завдяки значній підтримці місцевих інституцій. Вона консультувалася з десятками організацій і кураторів і наголошує на їхній уважності, підтримці та обізнаності в темі України. Зрештою, місцем виставки стало Café Gallery при Russell-Cotes Art Gallery & Museum, й Ірина ділиться позитивним й хвилюючим досвідом.
“Все керівництво музею підтримує Україну, тому вони відукнулися, надали мені окреме приміщення та достатньо часу. Оскільки я не мала до цього досвіду проведення виставки, я не знала, що саме потрібно підготувати, як друкувати. Тому до останнього, поки я не повісила ці фото на цю стіну, не вірила, що це відбувається насправді, що це все складеться, що це все буде добре.”
Фотографка вже планує новий проєкт — про українські родини у Великій Британії, їхні домівки та відчуття тимчасовості. «Ми живемо тут кілька років, маємо речі, маємо житло, маємо важливі речі. Але наш статус невизначений: він тимчасовий, і ніхто не знає, що буде далі. Це незнання дуже впливає на ментальне здоров’я», — пояснює вона. Вона сподівається отримати грант і продовжити досліджувати цю тему через фотографію, досліджуючи українську спільноту в Англії та підіймаючи питання про її майбутнє.
Текст: Калерія Андрієнко
Редакторка українськомовного тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного тексту: Гелен Льюїс
Фото: з архівів Ірини Созанської
