Найбільша в Європі колекція кам’яних монолітів кочових народів степу знаходиться в Дніпропетровському національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького. У ній є артефакти епохи неоліту, доби бронзи, часів, коли на землях Придніпров’я проживали скіфи та половці. Ці безмовні вартові вічності тисячоліттями охороняли спокій степів. Зараз дніпровські волонтери тавійськові рятують унікальну культурну спадщину. Їм вдалося вивезти майжетри десятки 900-річних половецьких бабів із прифронтових територій.
Кам’яні баби як зв’язок із предками
«Статуї кочових народів з’являються в часи неоліту, — говорить директор історичного музею Дніпра Олександр Старік. — Саме в цю історичну добу започаткована традиція курганного поховального обряду. На курганах встановлювали статуї, що були пов’язані з культом предків. Така традиція, властива для кочовиків степу, отримує поширення і за скіфських часів, і пізніше, у Середньовіччі, коли на наших землях з’явилися половці».
Нині, за словами пана Олександра, в історичному музеї Дніпра є вісім скіфських статуй. Половецьких — у рази більше, понад сотня. Відрізнити їх легко — якщо скіфські майстри увіковічнювали в камені лише чоловіків-воїнів із характерними атрибутами: гривною-обручем, рогом, поясом, то серед половецьких статуй — фактично гендерна рівність. Тут є і чоловіки у військових обладунках, і жінки з оригінальними прикрасами. Також половецьких ідолів можна відрізнити за міцними стегнами, великим животом та чашею під ним. Кам’яними скульптурами в цього народу, що з’явився на землях Придніпров’я орієнтовно в XI–XII столітті, зазвичай позначали межі кочування того чи іншого племені або кількох племен чи орд.
«Для кочових народів степу кам’яні статуї були живими, — стверджує Олександр Старік. — З ними спілкувалися, їм молилися, у них щось просили, приносили жертви. Якщо статуї не відповідали на молитву, були випадки, коли їх карали — руйнували, ховали обличчям донизу».
Наші предки — слов’яни й половці
Дніпро — місто, що розташоване зовсім недалеко від лінії фронту. На початку повномасштабної війни з росіянами скульптури кочових народів із колекції історичного музею просто неба сховали під кевларові «бронежилети». Під час ракетних обстрілів це допоможе захистити їх від уламків. А трохи згодом бронежилети вирішили розмалювати.
«Ці сірі конструкції в місті вже почали називати вуликами, — розповідає директор музею. — Ми вирішили щось змінити й запропонували художникам їх розписати. Приймали до уваги пропозиції і від маститих майстрів пензля, і від аматорів. Одну зі споруд розмалювали скаути, ще на кількох зображені половецькі і слов’янські жінки. Є і анімалістичні малюнки: котики-археологи, коні».
За словами заступника директора Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Юрія Фанигіна, кожна статуя — унікальний артефакт. Її треба обов’язково зберегти для нащадків як свідчення нашої спільної з половцями історії, яку за часів Російської імперії та Радянського Союзу зазвичай замовчували.
«Ми насправді з ними дуже схожі, — переконує Юрій Фанигін. — Половецькі жінки носили очіпки та намиста. Чоловіки волосся заплітали в коси. Те саме робили й чимало князів Київської Русі під стать своїм дружинникам-кочовикам. Продовженням цієї “моди” можна вважати оселедець, який носили запорізькі козаки. Від половців у них любов до коней. Ці степові традиції — частина нашої історії, а в наших жилах тече не лише слов’янська, а й половецька кров».
Евакуація під дронами та обстрілами
Як розповідає Юрій Фанигін, півтора-два століття тому в степу стояли тисячі кам’яних бабів-бовванів. Нині їх залишились сотні. Кількість цих безцінних артефактів стрімко зменшується через війну з росіянами — більшість із них зараз в окупації або на лінії бойових зіткнень. Чимало таких пам’яток сакрального мистецтва кочових народів степу знищили ворожі бомби і снаряди, частину вкрали і вивезли в країну-агресорку. Аби вберегти унікальну спадщину, дніпровські волонтери разом із військовими почали евакуйовувати кам’яних бабів із прифронтових територій та зони бойових дій.
«На початку 2024 року наш колега Дмитро Романчук, що на той час уже служив у ЗСУ, у селищі Велика Новосілка на Донеччині просто на вулиці побачив кам’яну бабу, — згадує Юрій Фанигін. — Поруч був «приліт», її пошкодило уламками. Він вирішив разом із побратимами викопати бабу і привезти в Дніпро. Знайшов спонсорів через соцмережі, що допомогли з коштами на спецтехніку. Донецьке обласне управління культури погодилось на перевіз до нашого музею. Так Дмитро врятував цю чудову кам’яну скульптуру. Потім з’ясувалось, що у Великій Новосілці є ще кілька бабів. З транспортом нам допомогли військові. Перших дві статуї ми змогли викопати самі. Довелось їх «викорчовувати» ломами, тому що баби були забетоновані. Вантажили в причіп статуї за допомогою лебідки. Задача виявилась не з легких».
Ще складніше було вивезти з прифронтової території третю, найбільшу кам’яну скульптуру, що важила понад пів тонни. Для цього знадобився маніпулятор, тобто вантажівка з краном. Спонсори, які дали на нього гроші, знайшли і водія зі спецтехнікою.
«На той час від Великої Новосілки до лінії фронту було лише кілометрів із п’ять, тому ми поїхали в супроводі військових і в захисному спорядженні, — говорить Юрій Фанигін. — Це було дуже небезпечно. Датчик дронів постійно сигналив, що поруч літають дрони-розвідники і ФПВ-дрони. Але нам пощастило: ми заїхали в селище, припаркували в умовно безпечному місці маніпулятор, гайнули до баби, відбили її з бетону. Потім дали сигнал водію маніпулятора. І попри небезпеку, він справився. Але більше ми так не ризикували і вивозили артефакти лише військовою технікою».
Артефакти рятують всі небайдужі
За словами Юрія Фанигіна, історій про те, як бійці ЗСУ допомагають евакуйовувати кам’яну пластику, він може розповісти десятки. Розуміючи важливість місії із порятунку 900-річних половецьких статуй, цивільні українці й навіть діаспора підтримують дніпровських волонтерів коштами на транспортні витрати. А завдяки небайдужим місцевим жителям історики дізнаються про невідомі кам’яні артефакти та виїжджають на їх евакуацію.
«У травні минулого року ми їздили на зйомку в село Білокузьминівка на Донеччину, — згадує дніпровська журналістка Юлія Рацибарська. — Воно знаходиться в дуже мальовничому місці біля підніжжя вапнякових білих скель. На жаль, через близькість до лінії фронту село дуже постраждало від обстрілів. Власне, про це ми і знімали репортаж. Діловодка сільради проводила нас селом і біля школи, поруйнованої КАБами, я побачила кам’яну статую. Як виявилось, про цю половецьку бабу ніхто з істориків не знав. Ми її показали у своєму репортажі. Знаючи, що Юрій Фанигін із командою займаються евакуацією, я звернулась до нього, писала в Інститут національної пам’яті, телефонувала до кількох пресофіцерів бригад із проханням допомогти вивезти артефакт. Словом, тривала ця епопея три місяці. І, зрештою, коли пан Юрій повідомив, що пам’ятку вдалось вивезти в Дніпро, до того ж кам’яних бабів там виявилась не одна, а дві — цей день для мене став другими іменинами!»
Юрій Фанигін каже, що нині в історичному музеї є 26 кам’яних скульптур, евакуйованих під його керівництвом. Половина половецьких бабів із території Донеччини, інша — з прифронтових зон Дніпропетровщини. Ще три пам’ятки військові привезли в Дніпро з власної ініціативи.
Деякі з них за потреби консервують, за відсутності облікових карток — досліджують та заново вводять у науковий обіг.
«Ці кам’яні скульптури становлять особливу цінність для дослідників минувшини і для людства в цілому, — переконує науковець Юрій Фанигін. — Ворог ставить собі за мету знищити нашу культуру і взагалі пам’ять про кочовиків. Наше завдання — зберегти для майбутніх поколінь кожен артефакт української історії».
Авторка: Людмила Приймачук
Редакторка українського тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англійського тексту: Гелен Льюїс
Фото: Людмили Приймачук та з архіву Юрія Фанигіна
